Іван Нечуй-Левицький – Криве дзеркало української мови

Київ: Друкарня І. І. Чоколова, 1912. – 96 с. Нечуй-Левицький Іван Семенович (справжнє прізвище – Левицький, *25 листопада 1838, Стеблів – †2 квітня 1918, Київ) – український прозаїк, перекладач. Маючи м’яку вдачу, Іван Нечуй-Левицький показував дивовижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. У цьому вдався в батька-священика. Ще в Кишиневі написав працю “Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини”. Ішлося не про те, що ця література “гірша” за нашу – цінував Лєскова,

Толстого, Островського, особливо Щедріна.

Але вважав: російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну. Так само категоричним був щодо правопису: “Писати треба так, як люди говорять!”.

Тому не терпів літеру “ї”, писав не “їх”, а “йіх” і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували “на віки вічні”. Правописні нововведення вважав “галицькою змовою”.

Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: “Хай краще

згорять, ніж з отаким правописом!”. Живу мову він знав. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх.

До речі, вираз “старанно уникав” вважав польським: “Я сказав би: падковито одмикував – це чисто народний київський вираз”. Казав не “негативне”, а “відкидне”, не “позитивне”, а “покладне”. На початок 20 століття у двох частинах України, які були у складі двох імперій – Російської та Австро-Угорської – утворилися два літературні центри (умовно, з центрами у Києві та Львові). Їз-за тривалого відосібленого життя у них закріпилися певні (проте, не надто великі) відмінності української мови. У пропонованій книзі автор доводить, що українську мову слід розвивати навколо “центральноукраїнського” центру і різко критикує “галицького” представника Грушевського за те, що він вводить у народну українську багато старих книжних, латинських та польських зворотів.

Слід відмітити, що автор також схвалює помітну позитивну роль галицьких письменників у розвитку української літератури, виступаючи тільки проти введення у мову специфічно галицьких особливостей. Зауважимо також, що сучасна українська літературна мова практично повністю сформована на тій основі, яку захищав І. Нечуй-Левицький.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Іван Нечуй-Левицький – Криве дзеркало української мови