Із “Метаморфоз” (скорочено) – Назон Публій Овідій
Чотири покоління людські (І, в. 89-150)
Перше поріддя було золоте: без бича і спонуки, З власної волі воно Правоту шанувало і Чесність. Кари і страху не знало.
Погрозливе слово закону Ще не читалось на мідній таблиці, і люд не страшився Вирок почути судді, без суду й опіки безпечний.
Сосни з гірських верховин ще не сходили в діл на потоки, Щоби легким кораблем незнані одвідати землі. Жодні надмор’я чужі не манили щасливого люду.
Мури, глибокі рови не були ще для міст поясами; Проста сурма і покручений ріг не співали до бою; Меч і шолом
Без зброї, без війська Мирні народи жили в непорушнім і любім дозвіллі. Щедра земля самохіть, ще не знаючи пут обов’язку, Ралом не ткнута залізним, не зранена ще бороною, Гойний приносила дар, поживу, легку і корисну.
Люди збирали тоді дику вишню й суниці по горах, Терен з занозистих віт, шовковиці ягоди стиглі Та жолуді, що зронило Юпітера1 древо розлоге.
Вічна стояла весна, і подувом ніжним зефіри2 Пестили цвіт луговий, що пишався і ріс, самосійний. Втім, і незораний лан половів – нахилявся хлібами, І, не лежавши в пару, наливав своє стигле колосся.
Ріки текли молоком, струменіли скрізь
Владар новий сколотив цілорічну Сатурнову Весну, Літо додавши до неї, непевную Осінь і Зиму, І на чотири доби річний кругобіг поділивши. Вперше тоді затремтіло повітря від суші та спеки, І від холодних вітрів крижані позвисали бурульки.
Вперше тоді знадобились оселі; оселі знайшлися В сховах печер, у кущах верболозу, поплетених ликом. Вперше Церериним5 зерном засіяно ниву родючу І під ярмом заревла-застогнала покірна худоба. Третя доба – мідяна – за срібною хутко настала; Люд войовничий, суворої вдачі, до зброї охочий,
Але ж іще не злочинний. Остання порода – залізна. Тож як настала доба найгіршої тої породи, Зразу ж з’явилася Кривда, минулися Чесність і Правда; Хитрість, Брехня і Підступство посіли їх місце спустіле;
Зрада прийшла і Насильство, жадоба на гроші і статки; Виплив на море плавець, хоч на вітрі ще був безпорадний. Сосни, що досі по горах шпилястих росли безтурботно, Нині по хвилі незнаній помчали в світи кораблями. Землю, що спільна була, як повітря, як сонячне сяйво,
Нині пройшов землемір, обніжки і межі поклавши. Стали від неї тепер вимагати не тільки ужинків, Але й скарбів, що від людського ока вона приховала. В надра, в глибини підземні ідуть; від стігійської хвилі6
Видобувають скарби, усякого лиха початок; Вийшло залізо на світ і Золото, ще шкідливіше, Вийшла на люди Війна, що живиться ними й лютує, В хижих, кривавих руках брязкучу стискаючи зброю.
Люд животіє з грабунку, на зятя не звіриться тесть вже, Гість на господаря також – і братня любов потьмарилась; Жінка грозить чоловікові, той ворогує на жінку. Мачухи зводять дітей смертельно-блідим аконітом;
Син нетерплячий про батькову смерть дізнається в ворожки. Никне Побожність і Віра, і діва небесна Астрея7 Землю, сплямовану кров’ю,- остання з богів – покидає.
1 Юпітер – в римлян бог неба, цар богів, ототожнювався з грец. Зевсом. Священне дерево Юпітера – дуб.
2 Зефір – бог західного вітру. 3 Сатурн – один із найдавніших римських богів; грецький Кронос. 4 Тартар – інколи ототожнювався з Аїдом; найглибше і найпохмурніше місце в підземному царстві. 5 Церера – богиня збіжжя у римлян; Церерине зерно – хлібне зерно.
6 Хвилі Стіксу – ріки в підземному царстві. 7 Астрея – в греків богиня Справедливості, що жила поміж щасливих людей золотого віку. Потім людська зіпсованість змусила Астрею лишити землю і вознестись на небо, де вона стала сузір’ям діви.