Київські неокласики


Підручник Українська література 11 клас

Українська література 1920-1930 років

Київські неокласики

Поетичну школу неокласиків творили Микола Зеров, Павло Филипович, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (Юрій Клен). По – європейськи освічені люди, неокласики закликали осягати вершини світової культури, трансформувати її форми та образну систему на рідному полі поезії, щоб піднести її до світового рівня. Тому в їхній творчості розквітають сонети, елегії, медитації, філософська лірика.

Образи світової поезії,

біблійної та античної міфології органічно будують художній світ. Утверджується неокласичний стиль з його рівновагою,

Михайло Драй-Хмара

Мальовничими епітетами, чіткою логічною побудовою і “строгою течією мислі” (Микола Зеров).

Яскравим діячем доби “Розстріляного відродження” був Михайло Драй-Хмара (1889-1939), поет, учений-філолог, славіст, перекладач. Увійшов у поезію як автор збірки “Проростень” (1926), у якій порушив теми мистецтва та його ролі у суспільстві, національного відродження України в XX столітті, буття людини, проблеми її самотності, вибору, боротьби.

Великий громадський резонанс

мав сонет Драй-Хмари “Лебеді” (1928), присвячений поетам-неокласикам і спрямований проти переслідувань митців. Поет захищав незалежність творчої особистості від кон’юнктурних запитів часу, вірив у правоту естетичної позиції, обраної побратимами, які утверджували гуманістичні ідеали, свободу, красу, гармонію. У сонеті в алегоричних образах лебедів відтворено долю неокласиків. Це “гроно п’ятірне нездоланих співців” – Зеров, Рильський, Филипович, Бургардт і сам автор сонета. Наскрізною у творі є антитеза: величні красені-лебеді протиставляються закостенілому, приборканому, застрашеному середовищу своєю активною позицією.

Взимку вони могутніми крилами ламають “крижані лани” озера і своїм співом розбивають у серцях людей розчарування й розпач, тобто рвуть пута духовної неволі, покірності, пізнаючи щастя свободи, вчать своїм прикладом інших бути вільними” Особливо вибуховими, емоційно виразними є останні терцети сонета, в яких звучить рішучий опір національно-свідомої інтелігенції регламентованим більшовиками ідейно-філософським, естетичним засадам творчості: “О гроно п’ятірне нездоланих співців, / крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, / що розбиває лід одчаю і зневіри. / Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття / веде вас у світи ясне сузір’я Ліри, / де пінить океан кипучого життя”.

У плеяді неокласиків видатним діячем національного відродження був Павло Филипович (1891-1937), знавець української та західноєвропейської літератур, обдарований перекладач з французької та латинської мов, педагог, літературознавець, поет. У творчості він органічно синтезував класичне й модерне. За життя Филипович оприлюднив поетичні збірки “Земля і вітер” (1922), “Простір” (1925). Для його світобачення характерним є універсалізм.

Митець мав нахил до космічних візій і диких стихій, захоплювався безмежним українським степом. У його поезії степова сила символізувала невгамовну енергію народу,

Павло Филипович

Який прагне визволитися з-під віковічного ярма. Його концепція дійсності типово неокласична: у ній світ постає як естетично організований за законами класичної краси життєвий простір. Поет своїм поглядом сягає минулого й сучасного, щоб прозріти майбутнє, по-філософськи осягаючи буття (“Спартак”, “З античних барельєфів”, “Мономах”, “Кампанеллове місто сонця”). Перша книжка позначена символістськими й неоромантичними стильовими шуканнями: образи високих могил, чорних воронів, усіляких потвор, символістська експресивність епітетів, милозвучність вірша.

Але ці традиційні образи відбивають похмурі картини подій в Україні, охопленій громадянською війною (сонет “Дививсь, дививсь, безмежні перелоги”). Символічними є образи шаленого вітру, кривавих днів тощо. Поет-неокласик прославляв буття як діяння; життєдайні сили природи у нього персоніфіковані. Природу й людину Филипович бачив крізь призму ідеалів досконалості.

Звідси – його залюбленість мистецтвом, словом. Творче кредо він висловив у поезії “Я – робітник в майстерні власних сил” (1922), що характеризує естетику усіх неокласиків: “Натхнення втіху чую я тоді, / Коли учусь у давнього митця, / Але, безжурні, горді, молоді, / Лише майбутнім дихають серця. / З старої бронзи зброю владних слів / Переливаю радо на вогні. / Під невгамовним подихом вітрів / Безмежна праця, переможні дні!”





Київські неокласики