Коротко про “Кайдашева сім’я”

(1879)

Літературний рід: епос.

Жанр: соціально-побутова повість.

Тема: зображення життя українського села в пореформену добу (друга половина XIX ст.) з усіма його складнощами й суперечностями на прикладі однієї родини.

Головна ідея: засудження індивідуалізму егоїстичних натур і норм народної моралі, що є головними причинами духовної роз’єднаності в родині.

Головні герої: Маруся й Омелько Кайдаші, їхні сини Карпо (стар­ший) і Лаврін (молодший), Мотря (дружина Карпа), Мелашка (дружи­на Лавріна); баба Палажка.

Композиція твору:

повість складається з дев’яти частин, сюжет у яких розгортається за принципом нагнітання епізодів і сцен. Саме діа­логи “рухають” сюжет твору, у них розкриваються характери героїв.

Сюжет твору: розмова братів Карпа й Лавріна про майбутнє одру­ження, роздратування батька через неробство синів (експозиція) – сва­тання й одруження Карпа (зав’язка) – поступове назрівання конфлікту між свекрухою і невісткою, сварки між членами родини, одруження Лав­ріна, наростання сімейних конфліктів, Мелашка на прощі в Києві, повер­нення Мелашки в Семигори, смерть Кайдаша через пияцтво (розвиток дії) – сварки

через мотовило, яйця, курку, кухоль, півня, кабана і грушу (кульмінаційні моменти впродовж викладеного попереду розвитку дії) – усихання груші (розв’язка).

Літературознавці про твір. Це чи не найпопулярніший твір І. Нечуя-Левицького, про що свідчить велика кількість його перевидань і пере­кладів іншими мовами. Те, що сталося з родиною Кайдашів, можна на­звати моральною катастрофою. Читаючи цю “веселу” повість, хочеться плакати. Або принаймні жалкувати й мучитися досадою: адже на наших очах відбувається самознищення чогось надзвичайно важливого, що є в людському житті: домашнього затишку; порозуміння між ближніми; почуття гідності; ладу як основи родини.

Гору в Кайдашевій сім’ї бере якась диявольська сила руйнування, яка живе в цих нібито непоганих, роботящих людях.

Характери персонажів у “Кайдашевій сім’ї”, як правило, статичні. Письменник робить акцент на домінантах, виокремлюючи одну-дві риси в їхніх вдачах. В Омелька Кайдаша – богобоязливість і чарколюб-ство. У Кайдашихи – чваньковитість, у Мотрі – сварливість.

Чи не най­більших змін зазнає характер Мелашки: у ній – спочатку ліричній, ніж­ній дівчині – теж поселяється “біс” чвар.

Цікаво, що в повісті майже немає сцен, у яких би лунав сміх. “Кай-дашева сім’я” населена дуже серйозними людьми. їм не до сміху, оскіль­ки всі вони – учасники великої родинно-побутової війни, якій не видно кінця. Іван Франко вважав, що “І. Нечуй-Левицький малює в “Кайда­шевій сім’ї” гірку картину розпаду українського патріархального уст­рою під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена”. Справ­ді, роль батька в Кайдашів зведено нанівець. Омелько Кайдаш, по суті, ніяк не впливає на перебіг подій у власній хаті.

Він пливе за течією, а ко­ли й пробує якось утрутитися в домашні чвари, то зазнає фіаско.

Катастрофа в Семигорах починається із занепаду батьківського нача­ла в родині. У літературознавстві радянської доби прийнято було наголо­шувати на тому, що сварки, змальовані І. Нечуєм-Левицьким, – це наслі­док певних соціальних умов. З того робився соціологічно-політичний висновок: “так було до революції”.

Однак автор “Кайдашевої сім’ї” на со­ціальних чинниках “війни” якраз і не наголошує! У творі йдеться швидше про недосконалість людської природи, про одвічні людські пороки – нетерпимість, жадібність, заздрісність, егоїзм. Письменник показує не тільки якийсь абстрактно-універсальний світ, а світ український, селян­ський, з цілком конкретними історичними, етнографічними і географічни­ми ознаками.

Він навіть назви села, у якому живуть Кайдаші, не став вига­дувати: Семигори легко відшукати на карті недалеко від містечка Стеблів.

А водночас Кайдашева сім’я – це модель усієї України. І справа не в прив’язках до певного історичного часу і до “соціальних умов”. Іван Не­чуй-Левицький блискуче розкрив деякі “небажані” риси нашої національної вдачі, української ментальності, які належать не тільки середині XIX ст. У цьому сенсі “Кайдашеву сім’ю” можна читати як твір, у якому надзвичайно важливим є мотив національної самокритики.

Змальовуючи “війну” в родині Кайдашів, прозаїк раз у раз вдається до гумору ситуацій, у яких невідповідність, контраст форми і змісту, дій та обставин просто-таки разючі (див. сцену бійки Кайдашихи й Мотрі за мотовило). Комічні ефекти також забезпечуються в повісті іронією, великою кількістю зниженої лексики, змішуванням стилів (наприклад: високий епічний стиль – у сцені побутової бійки). Але в тім-то й річ, що коли відзвучить сміх, на дні душі залишається сум. “Сміх зі слізьми” є однією з рис української літератури, – це відзначав і сам І. Нечуй-Левицький. Печально сміявся й українець Микола Гоголь.

Про “Кайдаше­ву сім’ю” можна сказати так само: це повість, у якій крізь сміх пробива­ються сльози (В. Панченко).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Коротко про “Кайдашева сім’я”