Коротко про “Кавказ”

(1845)

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: сатирична поема з елементами лірики та героїки. Іван Франко так писав про поему: “… це огниста інвектива проти темного царства… “

Тема: зображення загарбницької політики російського самодер­жавства, реакційної ролі церкви й прогнилої дворянської моралі.

Головні ідеї твору: заклик до об’єднання зусиль народів для бороть­би проти спільного ворога – російського царату (співчуття поневоле­ним, схвалення патріотичної, мужньої боротьби горців, утвердження безсмертя народу).

Літературознавці

про твір. У символічному образі Прометея Т. Шевченко показав незламність, титанізм народів, а в образі неситого орла – царат, який “карає… що день Божий добрі ребра й серце розби­ває”. Та народ безсмертний, тому царат “не вип’є живущої крові”, “не скує душі живої”. Як гімн нездоланності народів звучать натхненні сло­ва: “Не вмирає душа наша, не вмирає воля”. Звертаючись до всіх народів, уярмлених царатом, Т. Шевченко закликає “Борітеся – поборете!”, бо “за вас правда”.

Так забриніли в поемі виразні революційні мотиви.

Головна частина поеми – це

монолог російського колонізатора, звернений до горця. Колонізатор облудно запевняє, що хліб і хату ніхто в черкеса не відбере, а його самого “не поведе… в кайданах”. Загарбник обмовився, що він хотів би кинути горцеві його ж хліб, “як тій собаці”.

Колонізатор мріє про час, коли підкорені будуть платити податок навіть за сонце. Підступні завойовники закликають горців до “дружби” й обі­цяють, що ті від них “багато б дечого навчились!”. У пориві захоплення собою загарбник вихваляється своєю культурою, християнськими чес­нотами, а насправді демонструє власне варварство.

Він з гордістю по­вторює: “Усе добро… у нас!” Що ж, пригляньмося, яке то добро в росій­ських можновладців. Багатозначна фраза “од глибокої тюрми та до ви­сокого престола – усі ми в золоті і голі” свідчить, що в Росії два антаго­ністичні класи: один – у золоті, а інший – голий, у злиднях.

Що ще є в царату? “Сибір неісходима!” Цей епітет ще глибше під­креслює бездонність цієї незамкнутої тюрми…

Закінчує поему Т. Шевченко інтимним зверненням до загиблого дру­га (якому й присвятив поему), “доброго”, “незабутнього” Якова де Баль-мена, який загинув не за рідну Україну, а “випив з московської чаші мос­ковську отруту”, отже, його вбивця – царат, а не горці (Б. Степанишин).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Коротко про “Кавказ”