Коротко про “Маруся”
(1832)
Літературний рід: епос.
Жанр: повість (сентиментально-реалістична, соціально-побутова).
Тема: зображення життя українського селянства, праця, побут і звичаї народу.
Головна ідея: оспівування високих морально-етичних якостей простої людини.
Головні герої твору: Наум дрот і його дружина Настя, їхня дочка Маруся; Василь (коханий Марусі), Олена (подруга Марусі).
Сюжет: розповідь про сім’ю Наума дрота – на весіллі подруги Маруся й Василь знайомляться й закохуються з першого погляду – Василь просить у Наума дрота
Про твір: естетичним ідеалом Г. Квітки-Основ’яненка став образ головної героїні – Марусі, у якому втілено найкращі риси української дівчи-ни-селянки.
Мова героїні пересипана уснопоетичним народним багатством: пестливою лексикою, опоетизованими звертаннями, емоційними вигуками, прислів’ями, порівняннями (Василечку, голубчику, соколику мій! мій козаченьку; матінко моя рідненька!).
В образі Василя найяскравіше втілені риси сентименталізму – психологічний стан закоханого хлопця, віщування серця під час розставання пари на кладовищі, переживання смерті Марусі, добровільний відхід від мирського життя.
Повість насичена позасюжетними елементами: українські народні звичаї, обряди – весілля, сватання з усталеним текстом, емоційними піснями, дотепними примовками. Вражає сцена похорону, народні голосіння в устах батьків виписані з етнографічною точністю. Майстерно змальовані в традиціях сентименталізму чудові пейзажі української ночі, елегійна картина ранку, що стали взірцем для багатьох поколінь письменників.
Розлогі портретні характеристики персонажів, насичені фольклорними елементами, повчальні авторські відступи, репліки – це все становить етнографічне тло твору.
Григорій Квітка-Основ’яненко першим в історії української літератури утвердив оповідну манеру письма, за що Т. Шевченко назвав його “батьком”, пізніше це ім’я поширилося і закріпилося надовго: “батько української прози”. За словами І. Франка, Квітка – “творець людової повісті, один із перших того роду творців у європейських письменствах” (Г. дмитренко).