Коротко про “Сон”

(1844)

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: сатирична поема (політична сатира).

Провідний мотив: зображення справжньої суті російського імпер­ського режиму.

Головні ідеї: засудження самодержавства й кріпосництва в Росій­ській імперії, вірнопідданства й аморальності земляків-перевертнів.

Сюжет твору: політ ліричного героя над Україною (жахливі кар­тини закріпаченої України на тлі розкішної природи) – над Сибіром (каторжні роботи засланих декабристів) – ліричний герой у Петер­бурзі (палац самодержця, сцена “генерального

мордобитія” (І. Фран-ко), роздуми біля пам’ятника Петру І, білі птахи як символ загиблих козаків).

Про твір: авторський підзаголовок твору – комедія – указує не стільки на його жанр, стільки на спосіб відображення дійсності в ньому.

У поемі “Сон” Т. Шевченко вдається до форми сну. Саме такий композиційний прийом (подорож уві сні) дав можливість авторові у відносно невеликому творі зобразити широку панораму життя в того­часній Росії. В основі композиції поеми чотири частини: вступ і три час­тини – зображення України, Сибіру й Петербурга.

Перші два рядки вступу звучать іронічно: “У всякого

своя доля, І свій шлях широкий”, але те, що це іронія, стає зрозуміло читачеві з наступних рядків:

Той мурує, той руйнує, Той неситим оком – За край світа зазирає… Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

А ось останній рядок вступу звучить уже з відкритою ненавистю – саркастично: “Кров, як воду, точить!… “

Саме маскування й форма сну розширили можливості зобразити широку панораму Російської імперії. Фантастичний політ оповідача за совою переносить читача з України до Сибіру, а звідти до Петербурга. Здавна в нашому народі сову сприймають як віщого птаха, який накли­кає смерть, цей образ ніби навіює тривогу. Справді, пролітаючи над Україною, ліричний герой милується теплим пейзажем, який викликає в читача радість і естетичне задоволення, але ненадовго, адже чарівна природа різко контрастує з картинами життя простих людей: “Он глянь, – у тім раї, що ти покидаєш, // Латану свитину з каліки зніма­ють, бо нічим обуть//Княжат недорослих… “

Далі спостерігаємо вже не літній, а зимовий пейзаж, який не кон­трастує з описом життя народу, а, навпаки, підсилює його, будучи спів­звучним: на тлі холодної пустелі чути дзвін кайданів. У цьому звуково­му образі втілено тисячі людей, засланих у Сибір на каторжні роботи. Хто такий “цар волі”, про якого урочисто говорить оповідач? дослід­ник творчості Шевченка Ю. Івакін зазначає, що в образ “царя волі” вкладено щось більше, аніж може вмістити образ дворянина із Сенат­ської площі, це образ величезної узагальнювальної сили: а й справді, ві­домо, що декабристів не таврували розпеченим залізом, а Шевченків “цар волі штемпом увінчаний”.

Цей образ ототожнений із Христом, ро­зіп’ятим між двома розбійниками, у нього від тернового вінця рани, які нагадують сліди від припікання металом.

У третій частині поеми ліричний герой переноситься до Петербур­га – міста, збудованого на кістках козаків. душі померлих на будівниц­тві столиці символізують білі птахи (білий птах – символ Нового Запо­віту, уособлення Святого духа), а одна з пташок символізує Павла По­луботка, якого дуже поважав Т. Шевченко.

Різкому висміюванню піддає автор поеми свого землячка, якого зуст­рів перед царським палацом, цей дрібний чиновник-хабарник відцурав­ся рідної мови, так і не навчившись літературної російської. Тут суржик виступає засобом характеристики героя, глузування з нього: “Так як же ти//Й говорить не вмиєш//По-здєшнєму?”…

Для викриття звироднілості й зажерливості панівної верхівки Т. Шевченко використовує різні сатиричні засоби, а найбільше – сар­казм: він наділяє панів емоційно-оцінними епітетами “пикаті”, “пуза­ті”, порівнянням “мов кабани годовані”, називає їх “блюдолизами”. їх­ню суть розкриває гротескна картина, яку І. Франко назвав “генераль­ним мордобитієм”. По суті, у цьому епізоді узагальнено державно-бю­рократичну машину імперії, її політичний устрій, у якому вирішальни є кулак. Саркастичними коментарями ліричний герой наділяє царицю, називаючи її “цяцею”, він розчарований, бо раніше повірив її “віршома­зам”, описує її зовнішність, удаючись до карикатури – сатиричного за­собу: “Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога”.

З осудом ставиться оповідач до Петра І й Катерини II, які зруйнували Запорозьку Січ і за­провадили кріпацтво: “Це той первий, що розпинав // Нашу Україну, // А вторая доконала //Вдову сиротину”.

Гротесковим є й кінцевий епізод поеми, у якому від безглуздого крику царя провалюється під землю його челядь, без якої він стає жалюгідним, без­силим і смішним, саме в цей момент розкривається примарна сила царизму.

Іван Франко назвав поему “Сон” “сміливим маніфестом слова про­ти темного царства”, “першим у Росії сміливим і прямим ударом на гниль і неправду кріпацтва”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Коротко про “Сон”