Костомаров Микола Іванович Співець


Амвросію Могилі

Ой, чого, молодий співець, зажурився, Головою жалко на гуслі схилився? Ой, чого молодий співець не співає, А чи гласу більше до пісень не має? Нащо собі марно жалю завдавати, Нащо свої красні літа загубляти! Сидить, як ізмерзлий, із ранку до ночі, Облив слізоньками понурії очі: – Чи тобі із літом розлучаться жалко?

Та ще тільки в полі забриніла травка! Чи тебе не приймає своя родина, Чи зрадила тебе твоя женшина? – Немає в мене роду, ані женшини, Один сиротина, як в полі билина! Ох, тим молодий співець не співає, Що рідная мова,

як свічка, сконає! Ох, тий той співець та й гуслі не б’є, Що його слухати ніхто не іде: Ох, матінко моя, нене старая, Задавила тебе вже земля сирая.

Будяк на могилі почав червоніти, А нікому було рожі посадити. Ох, піду я, піду на тую могилу, А де мою матір давно схоронили! Ох, піду до Дніпра, на гору високу, Піду подивлюся на степ широкий. У старому Дніпрові вода леліє, А по степу-долині ковиль сивіє, А скрізь по ковилі свистун-вітер віє! Та припав співець до землі головою, Покотились слізки із очей рікою!

– Ох, нене моя, ти рідная мати, Чи нам, тебе, рідна, уже не видати? Уставай із землі діток приглядати; Вони плачуть, б’ються: вони твої діти! – Нехай плачуть, б’ються: вони увіймуться.

Тим що увіймуться, не хочу прогнуться!.



Костомаров Микола Іванович Співець