Костянтин Симонов Вірші
Костянтин Симонов Вірші Перекладач: Анатолій Глущак Джерело: З книги: Автографи: Книга перекладів А. С. Глущака/ Передм. Д. В. Павличко; Худож.
Н. А. Дехтяр – Одеса: Маяк, 1988.- 232 с. ISBN 5-7760-0115-3 Дім друзів В домі друзів, куди ніби рідний приходиш, Де і з горя, і з радощів міг ночувать, Де притулок дадуть, де гостинність знаходиш,
Там, як мають, то щиро тебе пригостять. Де потискують руку – аж чується хрускіт; Подарунок одразу в куток – не на стіл. Де буває і густо, буває і пусто,
Як нема – то нема, чим багаті – навпіл. В домі друзів ніколи
А наб’єшся на суд – буде правда гірка. Тут браваду прощають, боягузство – засудять, На пихатість ідуть з прямотою штика, В домі друзів відомі турботи і розпач; Надсилала війна похоронки щорік,
Але горю чужому тут двері нарозпаш, Хоч своє, мовчазне, – під замком цілий вік. І не раз у житті – за якої негоди! – Він тебе зігрівав – дім оцей; і не раз Він бував на житейськім важкім переході Мов “ензе” – недоторканий
Чим віддячу, дім друзів, тобі за щедроти? Найдорожчим усім, незабутнім усім? А за те, що усіх зустрічав лиш добром ти, – Домом друзів зроблю назавжди власний дім! Я хотів би присвяту зробити до вірша Тій родині, що в мене тепер на вустах, І боюсь – запитають сердито: “Навіщо?”
А впізнати себе – то впізнають і так. Три вірші Пам’яті Бориса Горбатова 1 Друг помер мій – така от у мене біда…
Як же бути і що маю далі робити? Я ж не вірив ніколи, не знав, не гадав, Що без друга колись мені випаде жити. Був у мандрах, коли поховали його, В день прощання не йшов за труною в жалобі,
А тепер ось приїду – й спитати кого: – Де мій друг? Де зустрітися з ним? Що він робить?
На квартиру до нього прийду – все дарма.. Є та вулиця, дім, двері, добре знайомі, Є табличка з ім’ям – мільйонам відомим. Є на жердці костур і пальтечко потерте. Є його кабінет. Тільки друга нема.
Все тут є. Все нагадує точно і вперто; Жив мій друг… А тепер – ніби пустка сама. Ми хотіли завжди, щоб усе – незагайно!
Говорили: “Сідаймо”, “Дзвонімо”, “Співаймо”, Говорили: “Скажи”, говорили: “Читай”, Говорили: “О п’ятій нуль-нуль завітай”.
Маю звикнути нині до слова “він був”. На теперішній час – невмолиме табу. Говорив, помагав, гостював, виручав, Щоби я не тужив – довго жить обіцяв.
Твої риси у пам’яті я збережу. Та ніколи тобі уже “ти” не скажу. Нагадали, що маю звикати до змін: Щоб казав кожен раз відсторонене “він”, І “люблю тебе” щоб замінив на “любив”,
Не “є друг”, а “був друг” аби я говорив. Як це так?! Я не знаю. Не згоден-таки!
Світло згаслої зірки доходить віки До землі. Що зорі до далеких землян?
Ти добріший за неї – світив не здаля. Та й мені на землі два життя не прожить, На мій вік тебе стане – маю дружбі світить. 2 Мовчки вмер, одразу, як від кулі, Вже нічий, лице уже бліде, І стоять в почеснім караулі
Четверо немолодих людей. Четверо, які не вірять в бога, Проводжають раз і назавжди П’ятого у небуття, в дорогу,
Звідки не вертаються, не жди. Та в очах їх – віра незбагненна, Що врятують, в смерті одберуть,
Ніби на шинелі в час воєнний Друга із оточення несуть. 3 Не старіє дружба, якщо справжня. Небеса на поміч не покличе, – З гуркотом, аж долі стане страшно, Падає, як це дубам і личить.
За життя від бурі не здригається, Смертю – з двох одною – обривається;
(1 votes, average: 5.00 out of 5)