“Краса – і тільки, трішечни краси, Душі нічого більше не потрібно” (інтимна лірика Ліни Костенко)

За багато віків про кохання написано вже стільки, що, здається, нічого нового вже й не скажеш Та Ліна Костенко знаходить щоразу нові й нові слова, нові від­тінки, щоб повніше передати це незбагненне почуття, яке з усього живого може відчути тільки людина.

Не кожній людині Бог дає особливий талант – кохати. І кожен, хто пережив чи переживає стан закоханості, знає, що кохання і смуток ходять завжди поруч. У вірші “Світлий сонет” поетеса глибоко, по-материнському відчула горе любля­чої душі від того, що її почуття залишається нерозділеним,

і шастя від того, що кохання зробило сімнадцятирічну юнку людянішою, духовно багатшою, навчило дарувати своє тепло іншим.

Справді, благотворна сила любові освячує душу, не дає їй зміліти, скаламути­тись. Лірична героїня у поезії “Моя любове, я перед тобою” звертається до свого великого почуття із проханням не перетворити її на слухняну рабиню, не ошука­ти, не обітнути крил, не приспати всього, для чого вона живе. Любов не повинна розмінюватись на дрібниці. Лірична героїня звертає свій погляд у минуле. За всіх часів жінки не хотіли відпускати коханих від себе, хапали за стремена, та що вді­єш – тільки до

воріт.

Любов – велике почуття, але тільки на почутті світ не по­винен сходитися клином. Треба цінувати те, що людину оточує, чому вона при­святила своє життя.

Людська душа має право на свої таємниці. Найчистіші, найніжніші почуття не терплять не тільки чужої цікавості, а й навіть зайвого слова:

Я Вас люблю, о як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити.

1 як же важко нести тягар нерозділеного кохання чи вчасно відступитися, ві­дійти, навіть утекти від почуття, яке може принести тільки страждання люблячій душі, може розбити серце:

Прощай, прощай, чужа мені людино!

Ще не було ріднішого, як ти.

Оце і є той випадок єдиний,

Коли найбільша мужність – утекти.

(“Ти дивишся. А я вже – як на трапі”)

Ось ознака справжнього кохання – відчувати тепло, яке зігріває душу, радість від того, що десь далеко чи поруч живе людина, яку ти любиш, і нічого не ви­магати від свого почуття: “А головне, що десь вдалечині є хтось такий, як невто­ленна спрага”.

Лірична героїня Ліни Костенко вміє берегти своє світле почуття від нескром ного погляду, зайвого слова, але її “я” не розчиняється у цьому почутті:

Ти Вельзевул. По душу теж приходив.

А я не віддала її – й жива.

Я не люблю нещасних. Я щаслива.

Моя свобода завжди при мені.

Непоступливість ліричної героїні своїм “я” не виключає турботи про духовний комфорт коханого, бажання захистити. Вона відверто і правдиво попереджає, що кохання до неї може бути небезпечним:

Не жаткуй за мною. Я мічена.

Мене кожне лихо згребе.

Вона завжди готова до боротьби, а любов може розслабити її, і вона почуває себе невпевнено:

Я в любові – як в еміграції.

Відпусти мене в рідний край.

Усю свою пристрасть лірична героїня готова дарувати тому, до кого найчасті­ше звертається на “Ви”. Її душа спочиває від круговерті днів, розчиняється у кра­сі почуття:

Краса – і тільки, трішечки краси,

Душі нічого більше не потрібно.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Краса – і тільки, трішечни краси, Душі нічого більше не потрібно” (інтимна лірика Ліни Костенко)