Крип’якевич Іван – Буряк і соняшник (Збірка)
Казки “Кіт і миша”, “Буряк і соняшник”, “Ведмідь”, “Павук”.
КІТ І МИША Одного разу запопав старий кіт Мурлика для свого малого синка Мручка живу мишу. – Тримай добре, щоб не втекла! – сказав і пішов до своєї роботи. Котик тримав мишу сильно і придивлявся до неї цікаво.
Миша була вся сіра, лиш хвостик мала чорнявий, і він був весь обмащений салом, бо якраз вертала з комори. Це була стара і досвідчена миша. Вона зараз пізнала, що її тримає молодий котик. для того прижмурила свої хитрі очі і сказала тихесенько: – Котику-братику!
– Коли не можу,- шепотіла миша,- бо ти мене, пане Мручок, так страшно тиснеш; ти такий дужий! – Еге, правда, що я маю сильну руку, – сказав малий хвалько і підніс трохи лапу, котрою притискав мишу. – Я ще ніколи не бачила такого страшного і сильного кота,- стала підлещуватись миша.- А які ти маєш страшні очі!
Ой! – вона жмурила очі, а цілим тілом випручувалася, щоб видобутися з кігтів кота. – Любиш ти молоко?
Можеш тоді їсти молоко, і сметану, і ковбасу – все, що хочеш! – Ну скажи це слово! – Пусти, то скажу!
Мручок пустив. – Фік-мік! – крикнула миша, і тільки її кіт і бачив.
БУРЯК І СОНЯШНИК Посварився буряк із соняшником. Червоненький буряк заліз цілий в землю, лиш кінчиком широкого червоного лиця світив до сонця. Над ним стояв високий повновидий соняшник і блестив своїм жовтим капелюхом. Буряк із землі дивився заздрим оком на сусіда. “То десь далеко і багато мусить він бачити!” – думав собі в широкій голові. А соняшник вдивлявся в сонце і тільки часом, примруживши очі, усміхався до незугарного буряка.
Бурякові це дуже не подобалося; він був малий, невисокий, але мав свою амбіцію і ніколи не дозволяв із себе глузувати. Йому здавалося, що соняшник насміхається з нього, і він рішився гострим словом завстидати нечемного панка. Проте зітхнув і сказав ніби так собі, на вітер: – Високе виросло, і не знати, що з нього буде! Соняшник зрозумів, про що мовиться, і також сказав ніби до себе: – В землі сидить, певно, вже гниє! – О, дуже прошу, я не гнию! – закричав буряк і спересердя мало не вискочив із землі.
– О, як вгадав, про кого я думаю,- зареготав соняшник. – Я цілком здоровий, кров у мені пливе, аж журчить. Але ти десь зовсім уже щербатий. Горобці геть повиїдали з голови зерна?!
– Не говори, маленький, о тім, чого не бачив! Буряк почервонів: стид йому було малого зросту. Але за хвилю видумав щось нове і з радості ударив по круглім животику.
– З мене зроблять цукор! – кричав. – Я колись буду купатися в каві і в чаю, а ти що? Ти побачиш коли панський стіл? – Фі, фі! А то великий пан, по панських, столах ходив би! Заким ти станеш цукром, роса очі виїсть.
Мене будуть гризти в білих зубах хлопці і дівчата, а ти, сирий, що варт? Хіба ногою копнути! – З мене борщ зроблять, я буду такий смачний, аж гей! – Овва, який мені смак!
Тебе б і пес до рота не взяв, якби не те, що до тебе дадуть м’яса і товшу. А з мене роблять олію і красять мною всяку страву, навіть борщ. – дуже прошу, до борщу дають сало або масло; хіба колись там, у пості, люди їдять з олією. А звідки взяли би масло, якби корова не їла буряків? – Корова їсть всякий хабаз!
А ти знаєш, яку я вмію штуку: я вмію кругом ходити за сонцем, а ти все сидиш в однім місці, як кілок. Мені вітер нічого не зробить, бо ми собі з сонцем приятелі, ми все разом у парі ходимо по світі. – Не крути, не крути! Ти під руку із сонцем ніколи не ходив.
Сонечко іде собі горою, а ти дереш голову до неба. Приятель з сонцем, дивіться, люди! – Тихо ти, грубенький, кругленький! – Мовчи ти, довгий, а не мудрий!
– Що з тобою буду говорити: ти хрінові кум, а я – високе дерево! – Ха-ха-ха! Яке мені дерево!
Так сварилися буряк із соняшником. З хати вийшла в город господиня. Ухопила буряк за зелене листя і витягла з землі. – Івасю, Івасю! – кликнула.- А зірви вже того соняшника, бо доспів цілком. Хлопець скочив і зірвав.
Із соняшника лишився лише довгий патик, а з буряка – ямка в землі…
ВЕдМІдЬ Раз у ведмедя розболілася страшенно голова. Ломило його в цілім черепі, що аж спати не міг. Радився в різних славних лікарів – нічого не помагало.
Нарешті пішов до мудрого лиса. Сей займався всяким ремеслом, умів і лікарювати. – Вам, добродію,- каже ведмедеві,- треба нюхати материнку. Зараз як рукою зніме… – Ба,- каже ведмідь,- чи я бачив материнку?!
По чім же її пізнавати? – Фі! дуже легко: по запаху! – Як же вона пахне? – Як материнка!
Розумієш? Ведмідь не зрозумів. Але встид йому було признатися перед лисом у тому; він подякував красненько за добру раду і пішов шукати материнку. Лев тоді якраз зробив його громадським поштарем-листоношею. Ведмідь міг тепер спокійно бігати всюди за своєю материнкою.
А він був ще тоді молодий і бігав, як школяр. Раз зайшов з листами до бджіл, до пасіки. Приступив до одного вулика.
В ніс ударив йому такий милий запах, що голова зараз же перестала боліти. – Гов, бджілочки,- гукнув,- а я до вас з листами! А що тут у вас так пахне?
– Який цікавий! Не для ведмедячого носа! – Та скажіть, мої любі, що це таке? – Не скажем, пожди трішечки! – Чи не материнка?
– Материнка, материнка,- загули бджоли хором і аж за боки бралися від сміху. – Материнка? – заревів ведмідь з радості.- Знайшов, знайшов! – і всадив свою лапу до вулика. Що далі було – не знати.
Але з того часу як лиш у ведмедя заболить голова, зараз лізе в пасіку.
ПАВУК Тоді павукові подобалася гімнастика. Він віддавався радо всякій руханці, але найбільше любив спускатися з високих місць по павутині. – То доперва здорово! – говорив товаришам.- При тім-то виробляються м’язи!
І тепер прив’язав він линву одним кінцем до хреста на церковній дзвіниці, а до другого вчепився сам і стрімголов кинувся вниз. Хоч робив це дуже тихо, все-таки почула це сова і показала голову з вікна дзвіниці. Вона тут мешкала дуже давно, але вдень ніколи не виходила на ясний світ, бо не мирила із сусідами. – Се велика пані, аристократка якась, навіть не хоче дивитися на людей,- кричав на даху горобець. – Вона, певно, пильнує в хаті гроші,- говорила курка.
– Вона грішниця велика, кається на самоті, покутує за свої беззаконія,- говорив старий кіт від паламаря. Кожний говорив своє на сову. Але всі її називали сліпою, бо всі знали, що сова вдень не видить.
– Пане майстер, пане майстер,- загукала сова до павука,- ходіть-но сюди! Павука кликали звичайно майстром, бо він був за фахом ткач і мав власний верстат. – Чогось від мене хоче сліпа,- скривився павук,- треба йти нагору. Він став звивати швидко свою линву і незадовго був у вікні. Тут привітала його сова поважним рухом голови.
– Прошу сідати, пане майстер! – сказала чемно і показала дзьобом на кілок, забитий в стіні,- це було її крісло. – дякую красненько,- відповів павук,- я маю своє власне крісло,- і скоро прив’язав свою линву до рами вікна так, що зробилася мала гойдалка. Сова хитала головою: – Щоб ви лише не впали; то таке тонесеньке! – Я привик уже до того! Але чого ви бажали собі від мене?
– Ой, пане майстер, я хотіла вас просити, щоб ви мені уткали заслону на вікно. В полудень входить мені до хати сонце, а ви, певно, знаєте, що я слаба на очі? Не можу навіть вийти на світ. Павук усміхнувся злосливо.
– Не вірите мені? – спитала сова з плачем. – Всі кажуть… – забурмотів павук. – Що всі кажуть?
Що я велика пані, що я ненавиджу всіх, що я велика злочинниця… Який світ несправедливий! Ви знаєте, від чого я зір стратила?
– Від чого? – Від великої науки, від читання книжок! – О, я бачив не раз книжки у пана паламаря…
– Вмієте читати? – Ні, не вмію, не мав часу навчитися… – Бідний чоловіче, ти не вмієш читати?
Зайдіть лиш коли-небудь у вільній хвилі до мене, я вас навчу цього. – З найбільшою охотою! Павук пішов дуже вдоволений.
– дивна людина! – думав. Усі казали, що вона неприступна і лиха, тим часом вона мила особа. А яка мудра! Очі стратила над читанням книжок! І павук борзенько посунув до своєї робітні ткати павутину.
Та не судилося бідному пізнати совину мудрість. Сова полетіла вночі на жир і не вернулася більше назад: пропала десь без сліду. Павук не побачив її більше. Але не забув сусідки.
Не міг уже навчитися читати книжок, але не перестав їх шанувати. Обснував найніжнішою павутиною, і так вони лежать донині. Своїм дітям і внукам наказав те саме робити.
Тому тепер як лиш який павук побачить, що чиїсь книжки лежать у куті, обмотує їх павутиною.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)