Критика “Мартин Боруля” Іван Карпенко-Карий
Сюжет трагікомедії ” Мартин Боруля ” письменник побудував на реальних фактах із життя родини Тобілевичів: батько драматурга, який тривалий час служив управителем поміщицьких маєтків, вирішив домогтися визнання свого роду дворянським. На це витратив чимало часу – і марно: дворянство не було доведене, оскільки прізвище в старих документах було Тобелевич, а в нових – Тобілевич. Карпенко-Карий використав цей факт, щоб висміяти намагання простої людини вибитися у дворяни, хибно думаючи, що цим можна в чомусь вивищитися над іншими.
Головний
Мартин – справжній сім’янин; у домі лад і достаток; авторитет і гроші. Чого ж йому іще треба? Виявляється, треба титулу дворянського, який, на думку Мартина, зробить його паном, а пан – це не мужик…
У своєму домі цей “міщанин-шляхтич” (так назвав
Мартин велить своїм дітям називати себе не татом, а “папінькою”, а маму – “мамінькою”. Він довго вранці вилежується в ліжку, як пан, хоча в нього, працьовитої людини, від довгого лежання з незвички болять боки. Дочку Марисю хоче віддати заміж за “образованого чоловіка”, сина Степана мріє бачити знатним чиновником.
Смішно дивитися, як “правила” дворянського побуту суперечать традиційним порядкам сім’ї Мартина, викликають нерозуміння і подив членів родини.
Розв’язка твору – гостро драматична. Мартин скрізь зазнає поразки, і, нарешті, одна літера в прізвищі (Боруля – Беруля) кладе край його змаганням за дворянське звання: рід Мартина не визнали дворянським.
Гуманістична позиція автора чітко виявляється в загальній концепції твору, що виражає його співчуття й любов до людини, турботу про її долю, і розкривається у виборі дійових осіб та їх характеристиках, у ремарках, структурі комедії.
На прикладі Образу головного героя, Мартина Борулі, І. Карпенко-Карий розкриває конфлікт здорової народної моралі з “манією” дворянства, породжений відстоюванням своєї людської гідності. Автор до мінімуму звів роль комедійної інтриги, віддавши перевагу внутрішній дії.
Конфліктну ситуацію драматург виводить не стільки із зовнішніх причин, скільки з внутрішнього стану персонажа – нестримного прагнення довести, що нічим не гірший від “приймака Кра – совського”. Така заглибленість у душу людини надає камерності звучанню комедії, відтворює складні внутрішні почуття та психологічні колізії, визначає трагікомізм образу.
І. Карпенко-Карий показує, до чого може призвести людину ігнорування здорової народної моралі, й одночасно утверджує високі етичні норми образами людей, які не цураються землі, праці на ній, свого походження, національних звичаїв і традицій (Гервасій Гуляницький, його син Микола), які випромінюють нехитру народну мудрість (Омелько).
Отож у п’єсі відображено зміни, які відбулися в українському селі після реформи 1861 року. Мартин Боруля – чиншовик, тобто вільна людина, яка сплачує грошовий податок. Як бачимо, чиншовики доволі заможні люди.
Відповідно до указу, чиншовики були зобов’язані подати документи, які підтверджували б їхнє дворянське походження. Якщо ж таких документів не буде, то їх прирівняють у правах до селян. Тому Красовський демонструє зверхність над Борулею. Дворяни, як видно з твору, у суспільстві залишаються привілейованим класом, хоча селяни типу Борулі не поступаються їм у статках.
З п’єси перед нами постала Україна середини XIX століття. Зважаючи на те, що це був один з перших творів письменника на сучасному матеріалі, то, безперечно, “Мартина Борулю” зацікавлено сприйняли перші його глядачі (прем’єра відбулася 1886 року). У чому ж секрет більш ніж 100-річної сценічної популярності п’єси?
Безперечно, в тому, що твір порушує загальнолюдські, так звані вічні Проблеми :
- людської гідності, усвідомлення того, що щастя не в чині або посаді; праці як духовної потреби і джерела матеріального статку; батьків і дітей; меншовартості; кохання і сімейного щастя.
Як драматург-новатор, І. Карпенко-Карий шукав ще не відомих стежок. Він звів до мінімуму роль комедійної інтриги, поставив на першому плані суспільно-психологічну характеристику провідних персонажів, увів епізодичні сцени, зовнішньо не пов’язані із сюжетом п’єси, проте важливі з погляду глибшого розкриття ідейного задуму – сатиричного зображення заможної верхівки села, що в гонитві за дворянськими привілеями ігнорує морально-етичні норми.
Висміявши поведінку свого героя, Карпенко-Карий утвердив здорову народну мораль щодо родинних традицій, ставленні людини до рідної землі, свого родоводу, прадідівських коренів, праці, народних звичаїв. Головне – не титул, а вміння залишатися порядною, високоморальною людиною в усіх життєвих ситуаціях.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)