Критика “Україна в огні” Довженко


У високохудожній кіноповісті ” УКРАЇНА В ОГНІ ” (1943 р.) письменник показує жахливі події, що з волі Сталіна та Гітлера розгорнулися в Україні.

“Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах.

Усе, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові.

Мене

вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості”, – так написав митець у “Щоденнику” після заборони “України в огні” . Кіноповість письменник почав писати на початку війни. Швидко написав, зняв фільм, сподіваючись визнання та вдячності. Але сталося навпаки: і кінофільм, і повість були осуджені й заборонені. Фільм узагалі не вийшов на екрани (досі єдиний примірник його міститься в архівах московського держфільмофонду), а повість уперше опублікували вже після смерті письменника.

Майже за всі кінофільми Довженка цькували, однак такого терору, такої тотальної наруги, як за “Україну в огні”

, він ще не зазнавав. Досить сказати, що для розгляду кіноповісті 31 січня 1944 р. було скликано спеціальне засідання Політбюро ВКП (б), на якому й розпинали О. Довженка. Письменник не став на коліна, не благав прощення в Сталіна ні на тому засіданні-судилищі, ні пізніше. Сили для боротьби проти сатанинської сталінської системи письменник брав у свого народу, у його, хоч знівеченій і окраденій, але живій і чистій душі. У щирому зверненні до генсека Довженко писав: “Товаришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і треба тримати в чорному тілі.

Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… у невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?”

Олександр Довженко, створюючи багатогранну панораму історичних подій, не прикрашує дійсності. Він прямо говорить про існування як визначного героїзму, сили духу, високого розуміння честі та патріотизму, так і про людей з дріб’язковими душами, боягузів, зрадників, горе-патріотів: “Душі у людей були маленькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя”. Болить письменникові й брак національної свідомості деяких людей.

Митець дошукується причин зрадництва і говорить про них у прямих авторських зверненнях до читача. Ці слова звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді:

“У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного.

І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам’ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово “священна” не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном.

Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі”.

Про таку ахіллесову п’яту українського народу знають навіть вороги. Німецький офіцер Ернст фон Крауз говорить своєму синові: “Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту. Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно.

Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова “нація” остався тільки прикметник. У них немає вічних істин.

Тому серед них так багато зрадників”.

Але стільки палких і мужніх постатей у повісті О. Довженка, що своєю незламністю, героїзмом вони яскраво контрастують із “портативними душами”. У центрі повісті – родина Лавріна Запорожця, який разом із дружиною виховує п’ятьох синів і дочку Олесю. Кожному з них випала своя доля.

Олеся потрапить у фашистську неволю, переживе втечу, страждання, голод та поневіряння, торуючи шлях додому.

Тут відображений початок війни – один із найтрагічніших її періодів, коли під тиском ворога війська захисників не просто відступають – тікають, залишаючи на поталу беззбройних людей.

Автор втілив свої знання про тогочасну Україну в символічному образі Олесі, яка стоїть на роздоріжжі подій зі своїм розпачем і горем. Що чекає її? Можливо, образ Олесі є алегорією образу України… Олеся не тільки окраса усього села, а й на свої роки мудра дівчина: такі прості й такі глибокі слова говорить вона у творі: “Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу.

Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине…

Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!”

Є щось символічне і в обірваній мирній пісні Запорожців, яку вони вже неповним сімейним складом доспівають лише після звільнення їхньої рідної Тополівки. Зображує письменник і розтерзане фашистами село під час окупації, що дає повне уявлення про муки всієї України.

Засуджуючи війну, автор неодноразово виявляв свій великий гнів, спрямований на загарбників, осмислював дух непокори всього українського народу. У творі утверджується висока ідея невмирущості української нації, високої моралі українців.

Особливо мужнім змальовано Лавріна Запорожця. Не з доброї волі ставши старостою в німців, він налагоджує зв’язок з партизанами, сприяє їм, аж доки сам не потрапляє в концтабір. У такий спосіб письменник показує, що у хвилини найтяжчих випробувань кращі сини українського народу не корилися.

Вони мужньо відвойовували свій край і власну волю.

Сповідуючи правду, О. Довженко одним із перших в українській літературі піддав сумніву непогрішність Сталіна. Лаврін Запорожець знімає портрет вождя зі стіни і ставить його додолу зі словами: “Не думали ми з вами, що так вийде”. Осмислюючи перебіг війни, переймаючись великими людськими втратами в ній, О. Довженко добре розумів провину Сталіна, який напередодні винищив високопрофесійні військові кадри, припустився грубих тактичних помилок.

Тому на сторінках твору немає жодного слова похвали Сталіну.

Символічним у кіноповісті є образ Христі Хуторної. У ньому автор узагальнив трагедію українського народу, що був кинутий на поталу фашистам, пережив всі найтяжчі випробування – масове фізичне нищення, вивезення до Німеччини на примусові роботи.

У кіноповісті “Україна в огні” письменник художньо інтерпретує війну як загальнонаціональну трагедію. Крізь призму трагічного він розкриває історичну долю нації мужніх Запорожців, нескорених Кравчин, яким не раз судилося брати в руки зброю, щоб захистити свою волю.



Критика “Україна в огні” Довженко