Ліричний герой у ранній поезії В. В. Маяковського
Маяковський прийшов у російську поезію в останнє переджовтневе п’ятиліття. Його перші вірші напечатани в 1912 році. І вони відразу ж стали помітним явищем. Велич Маяковського – у поетичному свидетельстве свого часу, у величезній духовній напруженості й трагедійності, художній чесності.
Всією своєю творчістю він служив революції, радуской влади. Але в той же час він був проникливим ліриком, що вміє виразити таємні почуття масштабно й незвичайно. Ранній Маяковський – бунтар, що відкидає основи старого миру, що призиває до скинення
Були часи, коли критики затверджували, що “агитатор, горлан-ватажок” погубив у собі теперішнього поета, тому що поезія й соціальна революція – речі несовместимие.
Маяковський своєю творчістю спростував цю думку. Він залишався великим поетом завжди, “суцільним серцем”, “навіки пораненим любов’ю”, відкритим “болям, образам”. Андрій Платонов сказав про Маяковського: “Він був майстром великого, загального життя й витратив своє серце на її пристрій”.
У ранній поезії Маяковського багато полеміки. Маяковский хотів
Його ліричний герой виходить на вулицю, змушуючи говорити фабричні труби, громади міських будинків. Він несе ” громаду-ненависть, громада-любов”, рішуче переконання, якими повинні бути людина й життя. Але подання ліричного героя про життя погано погодяться з нею самої.
І тут криється причина страждань героя. Рання поезія Маяковського – шалений біг у поисках людини, рідної душі, любові, щастя. Маяковський – максималіст.
У нього величезні требования. Погодитися на щось маленьке він не може: Що може хотітися отакій брилі?
А брилі багато чого хочеться! Людина приречена на самітність і страждання в огромном і страшному світі: Пройду, коханку мою волочачи. У якій ночі, маревної, недужной, якими Голиафами я зачатий – такий великий і такий непотрібний. Мотив трагічної самітності проходить через всю творчість Маяковського.
Його герой страждає від неразделенної любові, від непонятости: А такому, тикнутися куди?
Де для мене уготовано лігвище? Вся дореволюційна творчість Маяковського – трагическая сповідь серця: В інших знаю серця будинок я. Воно в груди – будь-якому відомо! На мені ж з розуму зійшла анатомія. Суцільне серце – гуде повсюдно.
Любов-Страждання, любов-борошно переслідували Травняковского.
Ця тема не нова в поезії. Але Маяковський не міг упокоритися з гіркотою й розпачем. Його герой протестует гнівно й діяльно: До краю повне серце Виллю в сповіді!
Прийдешні люди!
Хто ви? От – я, Весь біль і ушиб. Вам заповім я сад фруктовий Моєї великої душі.
Сила поетичних рядків Маяковського не тільки в глобальному зображенні всепоглинаючого почуття, але й у життєстверджуючому оптимізмі.
І тому так неотразими його “ні” і “геть”, що за ними завжди йде “так”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)