Літературознавство і критичний реалізм
У зв’язку з пожвавленням літературного життя в Україні зароджується літературознавство. Саме на ці роки припадає бурхливий розвиток літературної критики, яка в 60-ті роки стає окремою галуззю літературної діяльності. В умовах переслідування української культури, заборони української мови та української видавничої справи провідна роль у розвитку цих напрямків суспільної діяльності належала російській критиці, яка не обходила увагою. українську літературу. Оцінку явищ української літератури здійснювали видатні критики В. Бєлінський,
У поезії, прозі, щоденнику і листах він висловлює власні погляди на літературу і мистецтво. Великий поет із захопленням відгукнувся на “Народні оповідання” Марка Вовчка, високо підносить творчість М. Гоголя та М. Салтикова-Щедріна. Проблемі піднесення “національного духу” в українській літературі присвячував свої літературно-критичні праці Пантелеймон Куліш. Він
У місцевій періодиці з’являються літературно-критичні нариси, літературні замітки, оглядові статті, рецензії на театральні постановки. Найвизначнішою особливістю другого періоду розвитку нової української літератури є зародження й утвердження в ній критичного реалізму. Принципи критичного реалізму – правдивість деталей, типових характерів і типових обставин – вперше найповніше виявились у творчості Шевченка. Критичний реалізм як метод художнього освоєння дійсності був великим кроком у розвитку української літератури. Він сформувався й виріс на основі здобутків раннього просвітительського реалізму, наявного в творчості І. П. Котляревського, П. П. Гулака-Артемов-ського, Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, Б. П. Гребінки, і кращих рис прогресивного романтизму.
Суспільними та естетичними джерелами критичного реалізму, в українській літературі було посилення боротьби проти експлуа-тації, волелюбні заклики прогресивних романтиків, перемога матеріалістичної концепції в естетиці. Зародження і утвердження критичного реалізму В українській літературі відбувалося паралельно з розвитком реалізму в російській літературі, з успіхами “натуральної школи” й перемогою гоголівського напряму в ній, теоретично осмисленими у працях В. Г. Бєлінського, М. Г. Чернишевського, М. О. Добролюбова. Однією з головних рис критичного реалізму є відтворення життя “у формах самого життя”.
Розвиваючи це положення, Чернишевський обгрунтував три основні завдання літератури, яка повинна не тільки правдиво відтворювати дійсність, а й бути підручником життя й виносити вирок дійсності. Таке високе призначення література може виконати тільки на основі подальшого поглиблення принципів її народності. Справжня народність літератури, яка полягає передусім у відбитті народник дум і прагнень, – неодмінна ознака критичного реалізму. У попередні роки це питання трактувалося однобоко. Під народністю літератури розуміли лише відображення побуту, деяких зовнішніх сторін життя народу, ідеалізацією патріархальних звичаїв, вживання простонародної мови, використання фольклорних образів без проникнення в психологію і соціальний зміст життя народу.
Для творчості основоположника критичного реалізму в українській літературі Т. Г. Шевченка і його наступників характерним є всебічне змалювання дійсності, показ життя народу не тільки в побуті, а і в його соціальних виявах, класових суперечностях, засудження не тільки окремих вад тогочасного суспільства, а й нещадне викриття з позицій народних прагнень і інтересів всього експлуататорського ладу, самодержавства, національного гноблення, утвердження громадянських прав трудящих людей.