Любов до Батьківщини у творчості Стуса

Твір на прикладі добутку “За літописом Очевидця”. Любити рідний край не означає лише захоплюватися його красою, оспівувати її. Теперішня любов полягає в тім, щоб бачити також і темні сторони в житті народу, навіть його гріхи, намагатися, щоб Батьківщина ставала чистіше, краще. Найбільші поети, теперішні сини України Т. Шевченко, И. Франко, П. Кулиш, А. Олесь, Е. Плужник, В. Соссюра,

В. Симоненко не минули похмурих сторінок нашої історії. Т. Шевченко показує, як в Україні українці “кайданами міняються, правдою торгують”, “людей запрягають

у важкі ярма”. А у вірші “За байраком байрак” розповідає про козаків, яких “И земля не приймає”, тому що “Як продав гетьман у ярмо християн, нас послав поганяти”, а вони “По своїй по землі свою кров розлили й зарізали брата”. Так, справді, були випадки, коли гетьмани, старшини продавали в неволю українців.

До цього приводили звади, міжусобиці, боротьба за владу. И. Франко в пролозі до поеми “Мойсей” також гнівно докоряє своєму народу, що мовчачи терпить те, що йому на таблицях залізних записано в сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроездних. І обурюється:

Невже повік долею

буде твоїм Укрита злість, покірність Усякому, хто зрадою й розбоєм Тебе скував і заприсяг на вірність?

В. Стус також осмислював чорні сторінки нашої історії й у вірші “За літописом Очевидця”, де зображує жахливі часи міжусобиць в Україні, коли брати проливали рідну кров, продавали близьких, піднімали руку навіть на матір. Уже з перших рядків окреслюється страшна апокаліпсична картина братовбивчої боротьби, що жахаються не тільки люди, а й Природа, сонце, і сам Бог. Украдене сонце дивиться оком, начебто кінь божевільний, котрий чує під серцем ніж. За хмарою, за димом пожеж – високо видне пустище.

Сонце – символ життя, світла, радості – і украдене, воно перелякано тим, як діють люди. Жах від побаченого на землі передається чисто стусовским порівнянням: начебто кінь божевільний, еоторий чує під серцем ніж. Варто помітити, що до образа коня, улюбленого й звичайного в народнопесенном Творчості, В. Стус звертається в момент найвищої емоційної напруги добутку, втілюючи в ньому, як у пісні або в думі, добрі початки вірності й піднімає його до категорії моральності.

Тут варто згадати епізод з колядуванням в “Зачарованій Десні” А. Довженко, коли маленький Сашко обіцяє собі ніколи, ні за які гроші не продавати коня, що рятував йому життя, вірно служив, ділив з ним і небезпеки, і радість, і горі. У поемі “За літописом Очевидця” В. Стус почуття жаху перед руїною, що переживає українська земля, увиразнює пронизливим порівнянням – сонце дивиться на землю, начебто кінь, що чує під серцем ніж

У цієї ззовні такий нібито простий, чи ледве не побутовій картині чується потрясіння моральних підвалин народу. Коня не можна продавати! – повторює Народна пісня. Не випадково ж відразу за ним – крізь Хмари й дим пожарищ, на зруйновану землю, на пустище дивиться Бог. Оборотний увага, що Бога В. Стус у добутках згадує досить часто, як символ совісті людської, віри в добро й справедливість.

Можна згадати вірші “Весь простір мій – чотири на чотири”. “Тюремних вечорів смертельний алкоголь”, “Там, за бескраем, там, за горою”, “Господи, гніву пречистого”, “Сосна з ночі випливала, як щогла”, “Наблизь мене, Бог, і в смерть загорни”, “Дивлюся на тебе – і не довідаюся” і багато інших. Поет звертається до Бога в часи, коли йому нестерпно важко, коли він шукає в ньому заспокоєння, дивиться на своє життя крізь призму заповідей любові до людини, до рідної землі. Іноді Бог виступає як символ кари за вчинене зло. У вірші “Немає Добродії на цій землі” В. Стус пише про нелюдські несправедливості, яких і Бог не витримав і “Пан^-Бог умер”, а залишився “потворний бог – володар і владика злості”.

Те, що бачить на землі Бог, настільки жахливо, що вразило й самого Бога. Скажені – розлютовані від жадібності влади й багатства, від ненависті сини України, як з гіркою іронією називає їхній поет, роблять страшний гріх, призиваючи собі рятуйте! боротьбі проти братів, чужоземців: той з ордами ходить, накликає Москву…

Мати – саме святе слово в нашому словнику. І скажені сини зневажили всім, що є найбільш дорогим, святим – і от мати не встане, розкинула руки в рові. Адже вони зробили непрощенний, страшний злочин. Поет передає той вир страшних подій за допомогою нагнітання ряду дієслів: знайшли, налетіли, зам’яли, спалили…Мати-Жінка й Мати^-Україна проклинають невірних синів. Але й крізь страшні прокльони проривається гірка материнська любов, як пролісок з-під холодного льоду: “Нехай ви пропалили, синочки, були б ви здорові”.

Мати проклинає синів, які принесли стільки горя Україні, своїм таки людям… але й проклинаючи, мимоволі вона називає їхнім ласкавим словом синочки й звикла, бажає їм – були б ви здорові. Так передає поет безодню материнського горя, у якому ненависть до синів зливається з любов’ю, молитва – із прокльоном. Картини страшної руїни В. Стус подає в народнопесенном ключі, часом образи його перегукуються із Шевченківськими:

И Буг почорнілий загачений тілом людським… Мати пророчить невірним синам важкі покарання И головне, що мучить – А де ж Україна? Усе далі, усе далі, усе далі. Наш дуб предковечний одягся сухою потертю

И образ сонця, і коня, що чує під серцем ніж, і ураженого Бога, і материнські прокльони, випалений земля, загачені трупами людським ріки, і рідні люди, продані в неволю,- все це волає до тебе, кричить: Отямитеся! Прийдіть у себе! Що ви робите, люди?

Забудьте зло й ненависть, Ви ж брати! Зовсім інші часи, інші події, інші герої, але хіба ж не такий осуд братовбивства, невміння братів знайти, загальна Мова звучить у новелі “Подвійне коло” з роману ” Вершники ” Ю. Яновского? Хіба ж сьогодні не ворожнеча між братами, народами приносить стільки нещастя людям?

Так, дивлячись на далеке історичне минуле України, на одну з її самих чорних, самих трагичних сторінок, В. Стус через роки звертається до сучасників, учить відкинути ворожнечу, брататися, знайти загальну мову – на добро, на радість Україні. Тому що інакше нам загрожують ті страшні апокаліпсичні картини, які вже переживала Україна в сімнадцятому сторіччі, та й у роки громадянської війни, а також у часи сталінської тиранії

Щоб учні Глибше усвідомили загальнолюдський зміст вірша “За літописом Очевидця”, учителеві варто знайти можливість познайомити їх із циклом “Трени Н. Г. Чернишевського”. Цикл цей близький до вивченого на уроці поезії. Зробити це можна по-різному. Можна, аналізуючи їх, провести паралелі з віршами циклу “Трени Н. Г. Чернишевського”.

У цьому циклі начебто паралельно звучать голосу двох художників – самого В. Стуса й Н. Чернишевського, яких з’єднували й трагічна доля, і погляди на жорстоку й несправедливу рідну землю, і біль за народ, що допустили можливість страшного нарузі над собою. Обоє художника ставляться до своїх народів найвищою мірою вимогливістю, уважаючи, що в страшних беззаконнях: і роках російського самодержавства, і сталінського деспотизму – винний і сам народ. Народ мій, коли тобі услишится крик передсмертний і важка сльоза розстріляних, замучених, забитих по соловкам, сибирям, магаданам.

Як і в поезії “За літописом Очевидця”, у циклі показані народні страждання, обвинувачуються ті, хто винний вних.

Поет піднімає проблему совісті. “Держава напівсонця, напівтемряви”, допустивши злочину насильства над невинними людьми, саме не знаходить собі спокою, його неспокутний трясе гріх і докори совісті дух потворять. Тут же мова йде й про ідею моральної окари: “Та сльоза тебе спопелить, і злий зойк полетить зі стогоном полями й лугами. І ти осягнеш всенищівність роду. Володареві своєї смерті, доля що всепам’ятає, що всечує, всевидюча – нічого не забуде, не простить”.

Через внутрішні роздуми, звертання, через картини північної скупої природи й спогаду про Україну розкривається трагедія рідного краю, а разом піднімаються ті, хто виступав за правду, за любов, не корився несправедливості, вірив у перемогу: “Бачиш – розцвітає заграва, нехай і на смерть, а вперед”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Любов до Батьківщини у творчості Стуса