Людина і війна
Для славы мертвых нет.
Анна Ахматова
Війни – це породження зла. Людського зла. Поєднання слів “людина” і “війна” суперечить усім людським законам добра.
Але війни – це не тільки минуле людства, це, на жаль, його сьогодення.
Ллється кров у Чечні і Косово, у Сьєрра-Леоне й Ольстері, у Палестині й Ізраїлі… І скрізь гинуть чиїсь батьки, чоловіки, брати, сини… Іде по усьому світові нова війна, ім’я якої – тероризм. У ній узагалі немає ніяких правил. Воюють не солдати проти солдатів, а злочинці проти всіх, не виключаючи
Коли мова йде про захист Батьківщини, про порятунок свого народу, у цій війні людина бере участь за велінням серця. У бій готові йти ті, хто у своєму житті не брав у руки зброї, ті, про кого говорять, що вони і мухи не скривдять. Усі, хто здатен тримати зброю, стають на захист батьківщини.
Я розповім вам про цю проблему – людина і війна – на прикладі свого прадіда по батьківській лінії. Його не пам’ятає моя бабуся, його молодша дочка. Але ми знаємо багато чого про його довоєнне життя і дещо про його військові дороги. І майже нічого про те, як він загинув.
Крім звичайних
Він був людиною дуже мирної професії – економістом. Працював перед війною в інституті, що нині – політехнічний університет. У перший день війни він сам пішов у військкомат, не чекаючи повістки про призов, та вона і не прийшла б, тому що його посада і професія не підлягали призову. Які ж високі були в нього громадянська позиція і людська совість! Вже у вересні родина одержала від нього перший лист.
Я бачив стопку цих пожовтілих від часу листів, що бабуся дбайливо зберігає. На них немає звичних поштових марок. На них тільки штампи “Польова пошта №…” і “Переглянуто військовою цензурою”. Останній лист дуже тривожний.
Видно, людина на війні відчуває, коли не повернеться з бою. “Маруся! Бережи дітей! Перемога буде за нами!” – це останні слова, що написані чітким, дуже красивим почерком на сірому жорсткому папері.
Маруся, його дружина, моя прабаба, зберегла синів. Завдяки цьому народився і живе мій батько, а через 43 роки після загибелі прадіда з’явився на світ і я.
Довго наша родина намагалася знайти могилу прадіда. Але безуспішно. Знаємо тільки одне: вона десь у лісах Прибалтики. Але є в Харкові місце, де на мармуровій плиті золотом написане його (тепер і моє) прізвище й ініціали. У ряду сотень імен харківських політехніків, що не повернулися з тієї кривавої війни.
Над пам’ятником на території нинішнього політехнічного університету схилилася верба. Вона так розрослася за останні роки, що закриває напис. Та я його знаю напам’ять:
Мечту пронесите через года
И счастьем наполните!
Но о тех, кто уже не придет никогда,
Заклинаю вас: помните!
Пам’ятник і територія біля нього завжди доглянуті. Ми всією родиною ходимо туди три рази на рік: на День Перемоги, 23 серпня й у післявеликодній поминальний день. Це обов’язково, але іноді бабуся просить: “Олежку! Давай сходимо до пам’ятника!
Я вже і квіти приготувала”. У такі дні ми біля мармурових плит самі. І серце стискується в мене, коли я думаю, що моя бабуся не знала людину, яка була її батьком. Їй нікого було покликати: “Тату!”
У ці хвилини я відчуваю, що від батьків до дітей переходять найвищі поняття. До мене прийшло розуміння, що і для слави, і для пам’яті людської мертвих немає. Мій прадід не безвісти загинув на тій війні.
Він з нами, як і всі, хто поруч з ним на мармурових плитах.