Людина і земля в повісті М. Коцюбинського
Людина завжди мріє про краще, ніби намагаючись мріями наблизити до себе щастя. А що таке щастя? Для когось це – гроші, здоров’я, але для селян це – земля. Та земля, яка була, є і, мабуть, навічно залишиться єдиною годувальницею.
Вона манить до себе й одночасно є недосяжною. Поки що. І тому страждають люди, розуміючи і не розуміючи, що земля – це “щастя – кусок землі”. Про що ж думають, на що сподіваються, чого чекають ці люди?
Андрій Волик чекає не дочекається, коли відбудують фабрику. Положення найманого робітника на підприємстві
Хазяїва!..” Не вірить Андрій в те, що земля може забезпечити безбідне життя. Ні, тільки фабрика, тільки фабрична праця. її поки що немає, Але фабрика повинна бути, повинна! Інакше відбудеться катастрофа і Гафійка залишиться в дівках, зав’яне в наймах, як зав’яла її матір.
Маланка
Без землі селянин – ніщо. Маланка мріяла вийти заміж за хазяйського сина, який би мав найбільшу “коштовність” – землю. Але “знайшовся” лише Андрій Волик, який, проте, і чути не хотів про землю. Це зовсім незрозуміло для Маланки, тому вона і говорить: “Що ти кажеш, непритомний!
Та ти ставай на коліна та цілуй її… їж її, землю святу, вона годує тебе… вона тебе й сховає, чоловіче”. Маланка проте вірить в те, що землю будуть ділити. Вірить, тому що знає: не буде землі – її єдина донька Гафійка втратить молодість свою у наймах.
А це найстрашніше для Маланки. “Але ще дочекають наші руки обробляти свої ниви…” – думає вона.
І ось нарешті пройшла чутка, що будуть землю ділити. Момент, заради якого вона жила, заради якого, “коли їла яблуко, обережно вибирала зернятко і сушила на вікні” чи на чужому городі “потай ламала кращу маківку або зривала жовтий огірок і ховала за пазуху” на насіння. Події досягають апогею.
Виходить царський маніфест, з яким селяни пов’язують надії на одержання землі. Народ збирається на демонстрацію. Гафійка виносить червоний прапор з написом “Земля і воля”. І Маланка, забита і відірвана від маси, теж стає в ряди тих, хто згодом відбиратиме панську землю. Трагічно закінчується повстання, і ми бачимо, що земля “втекла з рук” Маланки, “як марево, поманила і, як марево, щезла”. Прагнення селян-ки-трудівниці одержати землю.
Трагічно закінчується і життя Андрія Волика. Його “зустріч” з фабрикою не справджує надій. Фабрика робить його калікою – цей чужий і ворожий за даних умов для селянина світ не приймає його. І від світу хліборобського він відірвався.
Жодної надії, жодної опори його душа не знаходить. Смерть фізична лише підкреслює смерть духовну саме в ту мить, коли Андрій втрачає свої чотири робочі пальці на правій руці. Стихійний бунтар Хома Гудзь – носій свідомості тієї частини селянської маси, яка також відірвалася від землі, але не збирається спокійно сидіти й очікувати щасливої долі.
Він все життя “хвости бачив замість людей”, все життя “бабрався у гною, у гною спав, на гної їв”. А зараз він відчуває, що прийшов його час, зараз його переповнює ненависть, причому така, що він “перебив би усіх” і випалив вогнем, щоб “тільки лишилась гола земля та ясне сонце”. Хома не вірить ні в землю, ні в фабрику.
Це стихійна сила, яка може тільки знищувати, бо у неї нічого не залишилося, окрім палаючої ненависті.
Прокіп Кандзюба, навпаки, урівноважена людина, спокійна, розсудлива. Він – господар, дбає про “народне добро”, коли забрали панську економію. Він теж мріє про землю, але крушити – це не його справа.
Проте народ пішов крушити під керівництвом Хоми, за що потім і поплатилися люди життям, в тому числі Прокіп Кандзюба і Андрій Волик. Трудівник села, який віками всмоктував із землі її дух, її силу, який зрісся з нею, як дубове коренище, втратив віру в неї. Віру в те, що він колись цю землю отримає. Земля була і залишилась, на мій погляд, маревом; земля – недосяжна “щастя – кусок землі”…
Ми з вами дізналися, що земля – це марево. Але є на світі місце, де земля, природа не марево, а ніби дивовижна казка. Де це?