МАКСИМОВИЧ МИХАЙЛО
МАКСИМОВИЧ МИХАЙЛО (15.09.1804, х. Тимківщина, тепер с. Богуславець Золотоніського р-ну Черкаської обл. – 22.11.1873, хутір Михайлова Гора, тепер у складі с. Прохорівка Канівського р-ну Черкаської обл.) – поет, дослідник-біолог, натурфілософ, основоположник цілісної наукової системи українознавства і його складових частин – мовознавства, літературознавства, фольклористики, етнології, історіософії, соціології та журналістики; перший ректор Київського університету.
Народився в сім’ї збіднілого дворянина. Належав до козацького роду, відомого
Мальовниче розташування Новгорода-Сіверського над Десною, з його стародавнім Спаським монастирем на кам’янистій горі, давали душі епічний настрій”. Тут і заклалися основи світосприйняття М. Максимовича, єдність аналітичного та поетичного ставлення до життя. 1819 р. вступив на відділ словесності Московського університету, а через два
По закінченні університету (1823) працював у бібліотеці, університетському гербарії, завідувачем ботанічного саду. 1833 р. затверджений ординарним професором кафедри ботаніки; як учений – природознавець мав нахил до філософії (віддавав перевагу філософській системі Шеллінга). Підготував більш як 100 природознавчих праць, зокрема: “Головні основи зоології”, “Про розподіл природознавства па гілки”, “Основи ботаніки” (1828), “Систематика рослин” (1831), “Роздуми про природу” (1833), “Книга Наума про великий божий світ” (1834).
Енциклопедизм ученого визначив вагомість і перспективність праць, величезну популярність.
Новим і особливим етапом життя та творчості М. Максимовича став київський період, пов’язаний з діяльністю в університеті як керівника кафедри російської словесності, декана філософського факультету, ректора (вересень 1834 – грудень 1835). Фундаментом універсальної діяльності вченого став збірник “Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем” (1827). 127 зразків української художньої словесності: думи та історичні пісні (гайдамацькі, чумацькі, обрядові), пісні літературного походження (“Віють вітри”, “За Немань іду”, “Де ти бродиш, моя доле”) не тільки стали тріумфом людини універсальних обдарувань та інтересів, світового рівня професіонала – патріота, а й ознаменували тотальний прорив української духовності на всеросійські та європейські терени.
За визначенням історика Д. Дорошенка, не лише зміст збірника, а й авторська передмова до нього “звучить як літературний маніфест, і справді для свого покоління вона мала значення маніфесту, вона була прапором, на якому було написане магічне слово для тих часів: “народність”. Народно-національні орієнтації відбилися навіть у назві наступного збірника М. Максимовича 1834 р. “Украинские народные песни”.
Український ректор, учений і митець став активним поборником української ідеї, українського світу, самостійність якого він утверджував усією своєю творчістю. Вже перший збірник мав величезний резонанс і вплив на найвідоміших тоді сучасників. “Два імені, – писав з цього приводу І. Стешенко, – яскравими зірками сяючими на горизонті російської літератури, Гоголь і Пушкін, найкраще свідчать про величезний вплив на інтелігенцію виданих Максимовичем пісень. Гоголь зачитувався цими піснями; Гоголь виховувався на їх дивних образах і вчився їх глибоких почуттів і життєвості… Гоголь, нарешті, черпав сили в широкому розвої народної фантазії, відображеної в піснях, і проникався величчю закарбованої в них української історії. Всі риси Гоголь вніс, як відомо, у свою творчість, створюючи ними епоху в… літературі…
Безсумнівний вплив українських пісень на Пушкіна… Пушкіна полонина ніжність і душевна краса жіночих типів української поезії, і тому не дивно, що при створенні образу Марії у “Полтаві” він, за власним визнанням, “обирал песни Максимовича”.
Особливу роль відіграло вивчення М. Максимовичем та інтерпретація ним “Слова о полку Ігоревім”. Де з’єднало процес розвитку фольклору й писемної літератури, поколінь і епох, найголовніших подій та постатей української історії, проблем мови й літератури, історіософії та філософії. Найголовніше, що засвідчило й розкрило “Слово…”: воно створене на праукраїнській землі мовою цього народу, відбиває його багатовікову історію та культуру і свідчить про їхню багатовікову тяглість та органічність. Його ідейно-художні риси відбилися і в пізнішому фольклорі (думи, історичні пісні) та писемній літературі, і в незнищенній традиції, що започатковується Київським і Галицько-Волинським літописами, а продовжується в “козацьких” літописах та “Історії русів”.
Зокрема, і в тому, що окреслює межі існування України (поняття “Україна” літопис фіксує 1187 р.), а тим самим – української етнонаціональної державності, міжнародної ролі.
Саме під впливом роздумів про те, “звідки пішла руська земля, і хто в ній першим почав княжити, як руська земля стала є” (“Повість врем’яних літ”), М. Максимович пише історичні дослідження: “Історичні замітки”, “Звідки йде руська земля”, “Про роль і значення Києва в загальному житті Росії”, “Про вигадане запустіння України в нашестя Батия”, “Огляд старого Києва”, “Сказання про Коліївщину”. А водночас велику увагу приділяє таким джерелам пізнання, як історія мови та художньої словесності, що й спричинює написання праць “Історія давньої руської словесності”, “Про малоросійські народні пісні”, “Що таке “думи”, “Про початок книгодрукування в Києві. ..”, “До історії малоруської мови…” та ін.
Аналіз історичних джерел свідчить, що М. Максимович сприяв утворенню Кирило-Мефодіївського братства з його філософією незалежності та високої міжнародної місії Української Речі Посполитої. Водночас він формував єдність інтелігенції та сприяв утвердженню у житті особливо обдарованих поборників українознавства (наприклад, П. Куліша). Його вдячними слухачами були В. Білозерський, О. Маркович, Д. Пильчиков, О. Навроцький та ін.
Винятково позитивного значення набула побратимська дружба з Т. Шевченком, зустріч з яким відбулася 1844 р. Вони взаємно підгримували життєві і творчі плани один одного, відграшовали історіософію буття і майбутнього України. М. Максимович всіляко сприяв виданню “Живописної України”, роботі Т. Шевченка в Археологічній комісії, в його мандрах по Україні.
Єдність життєвої і творчої практики зумовила зміст як глибоко-наукової, так і гострополемічної діяльності М. Максимовича.
Він рішуче відкидав офіціозні концепції російських ідеологів, зокрема академіка М. Погодіна, про великоросійські пріоритети в походженні й розвиткові Київської Русі, давньоруської мови, культури, літератури, держави (зокрема, про прихід праукраїнців в особі білих хорватів до Києва лише після відходу великоросів у XIII ст. на схід). Водночас, руйнуючи імперські ідеологами, М. Максимович стверджував: феномен українства сягає ще докиєворуських глибин; українські племена нізвідки не приходили і ніколи не полишали своєї землі; Київ – праукраїнська столиця; Київсько-руська, Галицько-Волинська – праукраїнські держави (отже, й культура), а українська мова була структурована ще у XII ст.
М. Грушевський зауважував, що М. Максимовичеві було важко висловлювати свої погляди через службові умовності, але ідея України-Руси належить саме йому. На основі аналізу фольклорно-літературних джерел він наголошував на самобутності, багатстві, яскравості, гуманізмі української культури й духовності.
1846 р. умови життя змусили вченого виїхати на хутір Михайлова Гора. Та й за тих умов, з надірваним здоров’ям М. Максимович продовжував активну наукову працю, відстоював національно-патріотичні погляди на вітчизняну історію.
1871 р. з ініціативи вчених у Києві відбулося святкування 50-річної наукової й літературної діяльності М. Максимовича за участю вчених Москви, Харкова, Петербурга, Одеси; 21 наукова організація обрала його своїм почесним членом.
“Кожному своя доля! І моя, якою б важкою не була інколи, та незрівнянно вища і краща багатьох інших”, – писав М. Максимович. Зміст сказаного нащадки потрактували як велич життя – подвигу, так висловленого М. Грушевським: “Його найбільшим подвигом, як і подвигом передреволюційного українознавства взагалі, було вияснення народної основи української історії, її тяглості і неперервності, укріплення на сім грунті того переконання, що український народ – це дійсний будівничий великого тисячолітнього діла української історії і одвічний господар української землі, политої його потом і кров’ю”.
Літ.: Драгоманов М. Некролог М. Максимовича // Вест. Европы. 1874. № 6; Юбилей М. А. Максимовича.
К., 1874; Пискорский В. Из прошлых лет Киевского Университета // Киев. старина. 1894. № 4; Михаил Александрович Максимович: к столетию годовщины его рождения // Киев. старина. 1904. Т. 86; Лобода А. Заслуги М. А. Максимовича в обласні язика и словесности // Чтения в Ист. о-ве Несторалетописца.
К, 1905. Кн. 187; Грушевський М. Розвиток літературних досліджень у XIX столітті і вияви в них основних питань українознавства // Укр. історик. 1990. № 1-4; Дорошенко Д. І. Нарис історії України.
Л., 1991.
П. Кононенко
(1 votes, average: 5.00 out of 5)