МАРСІАНСЬКА ХРОНІКА – РЕЙ БРЕДБЕРІ
РЕЙ БРЕДБЕРІ
МАРСІАНСЬКА ХРОНІКА
Коли зайшло сонце, він присів біля стежки й зготував скромну вечерю. Дослухаючись до тріскотіння вогню, клав їжу в рот і задумливо жував. Цей день не відрізнявся од тридцяти попередніх: зранку чоловік викопав багато акуратних ямок, покидав у них насіння й полив з каналів, що виблискували на сонці.
Його звали Бенджамін Бріскол, йому минув тридцять один рік. Він мріяв про те, щоб весь Марс укрився деревами, зазеленів листям, яке подарує людям повітря.
Він лежав і слухав, як темна земля збирається із
– Тобі потрібне повітря,- звернувся він до нічного вогнища. Вогонь – рожевощокий, жвавий товариш, який жартома може вкусити тебе за палець. – Нам усім потрібне повітря. На Марсі повітря рідке. Тут так швидко стомлюєшся. Живеш наче на вершинах Анд, у Південній Америці.
Вдихаєш і нічого не відчуваєш. Ніяк не надихаєшся.
Він
Або посадити дерева.
– Замість того щоб вирощувати лише фрукти для шлунку, я вирощую повітря для легень. Коли через багато років ці дерева стануть дорослими, подумати лише, скільки вони дадуть кисню!
Він пригадав день прибуття на Марс. Як і тисячі інших, він вслухався в тихий марсіанський ранок і думав: “Чи зможу я тут жити? Що я робитиму? Чи знайдеться тут для мене діло?”
Потім він знепритомнів.
Хтось підніс йому до носа пляшечку з нашатирем, він кашлянув і розплющив очі.
– Усе буде гаразд,- сказав лікар.
– Що сталося?
– Повітря дуже рідке. Дехто звикає. А вам, на мою думку, краще повернутися на Землю.
– Ні! – він сів і майже зразу відчув, як потемніло йому в очах і Марс двічі перекрутився під ним. – Я звикну! Мені треба лишитися тут!
Рішення народилося не в мозкові, а в легенях та горлянці. І він враз підвівся, немовби вдихнув раптом чистого кисню. Дерева й трава! Він садитиме дерева й траву. Це буде його робота – боротися проти того, що заважає йому залишатися тут. Він вестиме свою “садову” війну з Марсом.
Планету вкривав древній грунт, марсіанські рослини прожили стільки тисячоліть, що вимерли від старості. А що, коли привезти нові види? Земні дерева.
В цьому грунті повинні лежати величезні незаймані мінеральні багатства.
– Дозвольте мені встати! – закричав він. – Мені треба побачити Координатора!
Цілий ранок проговорили вони з Координатором про те, які рослини із зеленим листям могли б рости в цьому грунті.
– Отже, поки що,- сказав Координатор,- будете діяти самі. Дістанемо, що можна, з насіння, а також деяке знаряддя. Зараз скрутно з місцем на ракетах, і оскільки перші наші поселення – це гірські селища, ви не зустрінете великого співчуття…
– Але ви дозволите мені?
Йому дозволили й видали саджанці, він виїхав у пустельну долину, залишив машину й рушив далі пішки.
Це було тридцять днів тому, і відтоді він жодного разу не озирнувся назад. Озирнутися – значить завдати серцю болю. Цілком можливо, що весь цей похід, це безупинне нагинання й копання виявиться марною роботою.
Бріскол натягнув на плечі ковдру; над сухими горами купчилися хмари. Він відчував, як нагріті сонцем горби випромінюють тепло в морозяну ніч, і думав про жирний і чорний, мов сажа, грунт, такий чорний і лиснючий, що, здавалося, він от-от заворушиться й поповзе у тебе на долоні.
Вогонь затріпотів і сховався у сонний присок. Повітря затремтіло: десь далеко прогуркотів велетенський віз. Грім!
Враз запахло вологою. “Сьогодні вночі,- подумав він і виставив руку, чи не йде дощ. – Сьогодні вночі”.
Щось поповзло у нього по лобі, і він прокинувся.
Крапля збігла вздовж носа на губи. Ще одна вдарила в око й затуманила зір. Третя розбилась об підборіддя.
Дощ! Прохолодний, тихий, легкий, він сіявся з високості, дорогоцінний еліксир, що пахнув чарами, зірками і повітрям, а на смак скидався на старий херес.
Дощ?
Він змок, як хлющ, підставляв краплям усміхнене обличчя, навіть не заплющуючи очей. Він заплескав у долоні, підвівся і почав ходити навколо свого маленького табору. Була година ночі.
Переодягнувшись у сухий одяг, що зберігався в целофановому пакунку, містер Бенджамін Бріскол ліг і заснув щасливий.
Між горбами повільно сходило сонце. Воно кинуло на землю жмут проміння й розбудило містера Бріскола.
Він полежав якусь хвилину, перш ніж устати. Довгий місяць він працював під гарячим сонцем, терпляче ждучи цього дня, і тепер, схопившись на ноги, обернувся нарешті обличчям туди, звідки прийшов.
Ранок був зелений!
Скільки сягало око, скрізь проти неба зеленіли дерева. Не одне дерево, не два, не десяток, а тисячі. Тисячі дерев, які він посадив, опускаючи в землю насіння і саджанці. І не малі деревця, не тоненькі, ніжні пагони, а велетенські, могутні дерева – зелені-презелені, великі, крислаті й пишні, із сріблястим листям, підхльоснуті буйним дощем, вигадуванні чужим чародійним грунтом.
У нього на очах тяглося вгору нове гілля, розпукувалися бруньки.
– Просто неймовірно! – вигукнув Бенджамін Бріскол.
Але долина й ранок зеленіли.
А повітря!
Здавалося, око бачить, як кисень мерехтить угорі кришталевими хвилями. Кисень, свіжий, чистий, зелений, прохолодний кисень перетворив долину на дельту річки. Ще мить, і в селищі розчиняться навстіж усі двері, люди вибіжать назустріч диву, вдихатимуть повітря на повні груди. їхні щоки порожевіють, оживуть легені, частіше почнуть битися серця, і втомлене тіло саме піде в танок.
Містер Бенджамін Бріскол глибоко вдихнув зелене вологе повітря й зомлів.
Поки він опритомнів, п’ять тисяч нових дерев потяглися до жовтневого сонця.
Перш як виїхати на сині горби, Томас Гомес зупинився біля самотньої бензоколонки, щоб заправити машину.
– Нуднувато тут самому, голубе? – запитав Томас.
– Нічого,- відповів старий, витираючи вітрове скло невеликої вантажної машини.
– Як же тобі Марс, голубе?
– Подобається. Тут завжди щось нове. Коли я потрапив сюди минулого року, то вирішив нічого не чекати, нічого не просити й ні з чого не дивуватися. Треба забувати Землю й роздивлятися, що це за місце і як воно тут.
Сама тутешня погода, як на мене, кумедна штука. Це марсіанська погода. Вдень спека, як у пеклі, вночі пекельний холод.
А взагалі цікаво: квіти зовсім інші, і дощ зовсім інший.
Мене вже нічого не дивує. Я тільки дивлюся й роблю висновки. Якщо людина не може прийняти Марс таким, як він є, то краще хай вертається на Землю. Все тут чудернацьке: грунт, повітря, канали, тубільці (я ще їх не бачив, але чув, що вони є десь поблизу), годинники. Навіть час тут чудернацький. Іноді мені здається, наче я тут сам один і на всій планеті, крім мене, немає жодної людини.
Часом я відчуваю себе восьмирічним хлопцем, тіло моє немовби стискається, а все навколо виростає.
Я тут завжди на сторожі й завжди щасливий. Знаєш, на що схожий Марс? Він схожий на одну річ, яку мені подарували на Різдво сімдесят років тому. Вона називається калейдоскоп: така собі рурка, а всередині кристали, намистинки, шматочки кольорового скла. Тримаєш її проти сонця, дивишся, обертаєш поволі, а тобі аж дух забиває, так гарно!
От і Марс такий. Милуйся ним. Нехай він лишається такий, як є. А чи знаєш ти, що оце шосе марсіяни побудували більш як шістнадцять століть тому?
Цієї ночі в повітрі пахло Часом. Томас посміхнувся. Оце цікаво! Чим може пахнути Час? Пилом, годинниками й людьми.
А коли подумати над тим, як звучить Час, то дійдеш висновку, що він звучить, наче струмок у темній печері, мов чиїсь крики, мов стукіт грудок, які падають на віко порожньої скрині, наче дощ. А який у Часу вигляд? Час схожий на сніг, що безгучно падає в чорну кімнату, або на німий фільм, який демонструється в античному амфітеатрі: сто мільярдів облич падають униз, у ніщо, наче новорічні повітряні кулі. Ось який запах, вигляд і голос має Час.
А цієї ночі Томас вистромив руку за вікно кабіни – цієї ночі можна майже відчути його на дотик.
В’їхавши у мертве марсіанське містечко, він спинив машину, і тиша оточила його. Сидів, затамувавши подих, і споглядав білі будівлі при місячному світлі. Століттями безлюдні.
Вивершені, бездоганні витвори мистецтва – в руїнах.
Хвилин за п’ять пролунав якийсь звук. Щось рухалося між горбами, за поворотом стародавнього шосе блиснуло тьмяне світло, почулося дзижчання. Поміж горбів з’явилася дивна річ.
Це була машина, схожа на жовто-зелену комаху, яка граційно мчала по шосе крізь холодне повітря. її шестеро ніг цокотали по стародавньому шосе, а ззаду сидів марсіянин, дивлячись згори на Томаса розтопленим золотом очей.
Томас підвів руку й автоматично сказав: “Привіт!”
Сказав подумки, не ворухнувши губами, зрозумівши, що це був марсіянин. Томас довго плавав у блакитних річках на Землі, стрічав немало людей, сидів у чужих домах за одним столом з чужинцями, і завжди його зброєю була посмішка. Пістолета він не носив, і тепер не відчував у ньому потреби, хоч під серцем заворушився страх.
В руках марсіянина теж не було нічого. Хвилину вони мовчки дивилися один на одного.
Перший крок зробив Томас.
– Привіт! – мовив він.
– Привіт! – відгукнувся марсіянин своєю мовою. Вони не розуміли одне одного.
– Я Томас Гомес.
– Я Муге Ка.
Жоден з них не зрозумів іншого, але коли вони повторили імена, стукаючи себе в груди, все стало ясно.
Враз марсіянин засміявся.
– Чекайте-но! – вигукнув він, і Томас відчув, як щось торкнулося його голови, хоч він нічого не бачив.
– Ну от! – сказав марсіянин англійською. – Так буде краще!
– Це ви так швидко вивчили мою мову!
– Зовсім ні!
Вони стояли, збентежені новою мовчанкою, і дивилися на чашку з кавою, що її Томас тримав у руці.
– Дозвольте вас почастувати? – мовив Томас.
– Прошу.
Марсіянин зліз із своєї машини. Томас дістав ще одну чашку, налив кави і простягнув марсіянинові.
Їхні руки зустрілися і – наче туман – пройшли одна крізь одну.
– Ви бачили? – прошепотіли обоє.
Їм стало холодно й страшно. Марсіянин нахилився до чашки, але не міг доторкнутися до неї.
– Боже! – сказав Томас.
– Оце так! – відгукнувся марсіянин, знову й знову марно намагаючись узяти чашку. Він випростався, на якусь мить замислився, потім зняв з пояса ніж.
– Гей! – скрикнув був Томас.
– Ви не зрозуміли мене. Ловіть,- сказав марсіянин і кинув ножа.
Томас наставив долоні. Ніж пролетів крізь тіло і впав на землю. Томас нахилився, щоб підняти ножа, але не міг доторкнутися до нього й злякано відсахнувся.
Тоді він глянув на марсіянина, що стояв на тлі нічного неба.
– Зірки! – сказав він.
– Зірки! – сказав марсіянин, дивлячись у свою чергу на Томаса.
Крізь тіло марсіянина яскріли білі зорі. Вони впліталися в його тіло і сяяли так, як сяють крізь тонку фосфоресцентну оболонку блискітки, що їх проковтнула прозора, мов холодець, морська рибина.
– Я бачу все крізь вас! – промовив Томас.
– А я крізь вас! – відказав марсіянин.
Томас помацав своє тіло, відчув його тепло і заспокоївся. “Я справді існую”,- подумав він.
Марсіянин торкнувся свого носа й губ.
– У мене жива плоть,- тихо сказав він. – Я живий.
– Але якщо я справді існую, то, значить, ви мертвий.
– Ні, ви!
– Мара!
– Привид!
“Я п’яний,- думав Томас. – Я нікому не розповім про цю пригоду. Ні, ні”.
– Звідки ви? – нарешті запитав марсіянин.
– З Землі.
– А що це?
– Вона там. – Томас показав на небо.
– Коли?
– Ми прибули сюди понад рік тому. Пригадуєте?
– Ні.
– І всі ви повмирали. Майже всі. Невже ви цього не знаєте?
– Неправда.
– Так, ви усі повимерли. Я бачив тіла. Почорнілі мертві тіла в кімнатах, по будинках.
Тисячі мертвих тіл.
– Але ж це смішно. Ми живі.
– На вашу планету відбулося вторгнення, пане, і лише ви не знаєте про це. Ви, мабуть, утекли.
– Я не тікав. Чого мені було тікати? Зараз я їду на фестиваль, що відбувається біля каналу під горами Еніал. Я там був учора ввечері.
Хіба ви не бачили міста? – і марсіянин вказав на нього рукою.
Томас озирнувся й побачив руїни.
– Мертве? – засміявся марсіянин. – Учора я там спав!
– Вулиці чисті!
– А канали порожні.
– У каналах повно лилового вина!
– Усе мертве.
– Усе живе! – заперечив марсіянин, сміючись іще голосніше. – Невже ви нічого не бачите?
– Пане, оце місто мертве, як суха ящірка. Спитайте будь-кого з наших. Та візьміть мене. Я їду зараз в Грін Сіті – це нова колонія, яку ми щойно збудували біля Іллінойського шосе.
Ви щось плутаєте.
Марсіянин враз занепокоївся.
– Ви кажете, що все це он там?
– Звідси видно ракети. – Томас підвів його до схилу. – Бачите?
– Ні.
– Та ви сліпий? – засміявся, в свою чергу, Томас.
– Я чудово все бачу. Це ви нічого не бачите.
– Але ж ви бачите нове містечко, правда?
– Я нічого не бачу, крім океану, де саме почався відплив.
– Містере марсіянине, той океан висох сорок століть тому.
– Ну, годі вже, годі.
Марсіянин враз став серйозний.
– Ану повторіть усе з початку. Ви не бачите місто таким, як я його змальовую? Прислухайтесь-но?
Я чую співи.
Томас прислухався й похитав головою.
– Ні, не чую.
– А я, із свого боку,- вів марсіянин,- не можу побачити того, що ви змальовуєте. Ну от!
Знову їм стало холодно. Наче їхні тіла стали крижаними.
– Невже це…
– Що саме?
– Кажете, ви з неба?
– З Землі.
– Земля – це назва. Вона нічого не означає…- мовив марсіянин. – Але… коли я піднімався на перевал годину тому…- він торкнувся потилиці…- я відчув…
– Холод?
– Так. Я відчув щось чуже в усьому цьому, і на хвилину мені здалося, що я остання жива людина в цьому світі.
– Те саме було й зі мною! – відгукнувся Томас, і йому раптом здалося, наче він розмовляє з давнім близьким другом.
Марсіянин на мить заплющив очі.
– Це може означати лише одне. Тут щось пов’язано з часом. Ви – фікція минулого! – заявив він.
– Ні, це ви з минулого,- заперечив землянин, який щойно обмірковував це саме питання.
– Звідки така певність? – Який зараз рік?
– Дві тисячі перший!
– Що ця дата говорить мені? Де той годинник, який покаже нам положення зірок на небі?
– Але мою правоту доводять руїни! Вони доводять, що я – майбутнє, що я живий, а не мертвий!
– Все моє єство заперечує це. Ні, ні, жоден з нас не мертвий і не живий. Але більше живий, ніж мертвий. Точніше сказати, ми десь посередині.
То ви кажете, там руїни?
– Так. Вам страшно?
– Кому з нас не хочеться побачити майбутнє, бодай раз у житті?
Людина може повернутися в минуле, але подумати про майбутнє.
– Ми ніколи не дійдемо згоди,- промовив він.
– То хай кожен залишиться при своїй думці,- сказав марсіянин. – Хіба не все одно, хто з нас минуле, а хто – майбутнє, коли ми обоє живі.
Томас простягнув руку. Марсіянин зробив те саме, наслідуючи його рух. їхні руки, не торкнувшись одна одної, розтанули.
Переклав з англійської ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
(1 votes, average: 5.00 out of 5)