Микола Некрасов Вірші у перекладі М. Рильського
Микола Некрасов Вірші Перекладач: М. Рильський
Джерело: З книги: Максим Рильський. Твори у двадцяти томах. Том п’ятий. Поетичні переклади. К.:Наукова думка, 1984
В дорозі Скучно! Скучно!.. Поштарю меткий, Ти б розвіяв тяжку мою скуку!
Заспівай-но мені щось про вік молодий, Про рекрутський набір і розлуку; Чимсь химерним мене посміши, Де що бачив чи чув, розкажи – Веселіше, бува, мені стане!
“Ох, і сам невеселий я, пане! Лиходійка зсушила, жона! В домі панськім зростала вона І вивчала там, біс його зна, Разом з панною різні науки:
Ну,
А, приміром, у шовк та в атлас, Їла вдосталь і меду, і каші, Виступала маніжливо так, Як і панії, тобто, природні, А не те вже, що брат наш кріпак,
Але сватав її й благородний (Бач, учитель був ледь не здурів, Каже кучер, Іванич Торопка),- Ну, та щастя їй бог не судив: Не потрібна в дворянстві холопка! Наша панночка заміж пішла – Та й до Пітера, вирване зілля!
Ну, а пан, одгулявши весілля, Повернувся слабий до села Та и віддав свою богові душу,
Сиротою зоставивши Грушу…
Ну, а далі добрався й до Груші. Чи сказала, буває, йому Щось навпроти, чи просто затісно Разом жити в одному дому
Стало вдвох їм,- нам теє незвісно,- Та вернув він її на село… Знає місце своє хай мужичка! Плаче дівка – ой, лихо прийшло! Білоручка, мовляв, білоличка!
Як на гріх в дев’ятнадцятий рік Увійшов я… Мене посадили На тягло – та на ній і женили. Ох, і лиха ж набравсь чоловік!
Ходить павою, бачиш, такою,- Ні доїть, ні махати косою! Гріх сказать, щоб ледача була. Та усе, мовляв, з рук випадало!
Коли дрова чи воду несла, Чи на панщину йшла – ну, бувало, Жаль дивитися стане… куди! І з обнови нема їй утіхи!
То натерли їй ногу коти, То, мовляв, сарафан не до шмиги, Ще нічого на людях, в сім’ї,
Ну, а потайки – сльози, як річка… Загубило те панство її, А була б хоч куди молодичка! Все якийсь там патрет розгляда, Все читання їй, бачиш ти, любе…
Страх бере мене, просто біда! Приведе і синка до загуби! Миє, чеше його день при дні, Вчить читати мужицьку дитину, Бить не б’є – не дає і мені…
Та не довго їй пестить дитину! Ніби тріска зробилась худа. І ходити вже стало над силу. Толокна ложок зо дві з’їда… Доведеться покласти в могилу!..
А від чого?.. Та я ж не томив На тяжкій, бідолаху, роботі, Зодягав, годував, без пуття не корив, Шанував, бачить бог, по охоті…
Ну, а бити – сливе і не бив, Ну, хіба там під п’яну десь руку…” – “Ну доволі, поштарю! Одвів Ти від мене тяжку мою скуку!” Їду я містом у тьмі непроглядній, Слухаю вітру квиління сумне,-
Друже бездомний, слабий, безпорадний, Тінь твоя раптом в очах промайне! Стиснеться серце від муки й тривоги. Змалку зазнала ти сліз і проклять:
Хмурий і злий був твій батько убогий, Мусила з нелюбом шлюб ти узять. Муж тобі випав недобрий на долю, Мучена й бита не раз ти була;
Не покорилась – пішла ти на волю, Але й мене не на радість найшла… Ти пам’ятаєш,- недужий, голодний, Сили я тратив, з одчаю німів? В нашій кімнаті, пустій і холодній,
Пару із уст наших вітер носив. Згадуєш в ринвах, у комині звуки, Бризки дощу, напівсвітло, півтьму? Плакав твій син, і холодні ті руки
Відігрівала диханням йому. Він не змовкав – і нестерпного болю Повен був крик той… Ставало темніш;
Вмерло маля, накричавшися вволю… Бідна! Свій плач нерозумний облиш! З горя та з голоду поруч з тобою
Завтра так само навік я засну. Купить хазяїн наш, повен злобою, Нам дві великі й маленьку труну. В різних кутках ми сиділи й мовчали.
Смертно бліда ти була і слаба, Думи в тобі потайні вистигали, В серці твоєму ішла боротьба.
Я задрімав. Ти пішла мовчазливо, Причепурившись, немов до вінця, І принесла за годину квапливо Сину труну і їду для отця.
Голод нестерпний тоді вдовольнивши, Ми засвітили – і в стінах німих Сина поклали в труну, нарядивши…
Зглянулась доля? Чи бог нам поміг? Ти не спішила з печальним визнанням. Я ні про що не спитав,
Тільки дивились обоє з риданням, Тільки одчай мені горло стискав… Де ти тепер? Довелося сконати
З лихом-бідою в нерівній борні? Чи на дорогу звичайну пішла ти У невідклично роковані дні? Хто ж захистить тебе? Сестри і браття
Словом жахливим тебе назовуть, Тільки в мені ворухнуться прокляття – І безнадійно замруть!.. Зелений шум Іде-гуде Зелений Шум, Зелений Шум, весняний шум! Гуляючи, розходиться
Враз вітер горовий: Хитне густими вільхами, Квітчаний пил підніме він, Як оболок: зелене все – Повітря і вода!
Іде-гуде Зелений Шум, Зелений Шум, весняний шум! Тихенька в мене жіночка,
Наталя Патрикіївна, Води не замутить, Та якось гріх спіткав її, Як літо жив я в Пітері…
Сама, дурненька, визналась, Утяти б їй язик! У хаті вдвох з лукавою
Зима заперла нас. Мені у вічі дивиться, Мовчить жона моя… Мовчу… А дума лютая
Спокою не дає: Убить… Так жаль сердешної! Стерпіть – так сил нема!
А тут зима розкошлана Реве і день і ніч: “Убий, убий зрадливицю! Спокусника згуби! А то весь вік промучишся,
Ні вдень, ні ночі довгої Спокою не знайдеш. У вічі злі сусідоньки Плюватимуть тобі!..”
Під голос бурі-віхоли Зміцніла дума лютая – Припас я гострий ніж… Та враз весна підкралася… Іде-гуде Зелений Шум.
Зелений Шум, весняний шум! Як молоком облитії, Стоять сади вишневії,
Тихесенько шумлять; Пригріті теплим сонечком, Шумлять по-молодечому
Сосновії ліси; А поруч юним листячком Щебечуть пісні юної І липа блідолистая, І чистая берізонька
В зеленім убранні! Шумить дрібна ялиночка, Шумить високий клен…
Шумлять вони по-юному, По-юному, весняному… Іде-гуде Зелений Шум, Зелений Шум, весняний шум! І слабне дума лютая,
Ніж падає із рук, І всюди пісня чується Одна – в лісах, в лугах: “Люби, допоки любиться, Терпи, допоки терпиться, Прощай, коли прощається, І – бог тобі суддя!”
Селянські діти Ізнов на селі я. Ходжу полювати, Віршую потроху – і легко так жить. Учора, по вловах, не йшовши й до хати,
На сіні в сараї я ліг відпочить. Заснув та й прокинувсь: у шпари широкі Проміння веселого ллються струмки,
Воркує голубка; в блакиті глибокій Кричать молоденькі граки, Ще й інша майнула над стріхою птиця – По тіні ворону я зразу пізнав; О! Хтось там шепоче!
У шпарах очиці Мов хто на разок нанизав! І карі, і сині блищать там, і сірі,- Неначебто цвіт польовий.
В них спокій і воля, і радощі щирі, І добрості відсвіт ясний. Люблю я цей погляд дитячого ока, Де фальшу немає й сліда!
Завмер я: душа схвилювалась глибоко… О! Шепчуться знов! Перший голос Борода! Другий
А пан, говорили!.. Третій Та тихше, чорти ви! Другий
Панам лише вуса годиться носить! Перший А ноги, бач, довгі, і сам уже сивий… Четвертий Дивися, на шапці годинник лежить!
П’ятий От штука, так штука! Шостий Ланцюг золочений…
Сьомий О, річ недешева! Восьмий Як сонце горить! Дев’ятий
А онде собака – який здоровенний! Вода з язика, бач, біжить. П’ятий
Рушниця! поглянь-но: стволи які, нене! Замочки різні!.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)