“Мир Буніна – це мир зорових вражень” А. А. Блок


1. Біографічні відомості. 2. Природа – джерело морального відродження людей. 3. Природа – уособлення волі, 4. Протистояння природного й штучного. И. А. Бунін, виходець зі стародавньої, але збіднілої дворянської сім’ї, з раннього дитинства хотів стати художником Він досить успішно осягав секрети мальовничої майстерності й скульптури.

Але великим художником йому так і не призначено було стати. Талановита особистість, що ится нові сфери для самовираження, завжди знайде шляхи реалізації своїх задумів і ідей.

Величезну роль у цей період

самовизначення Івана Олексійовича зіграв його старший брат Юлій, що приоится його до читання серйозних філософських праць. Незабаром починаючий художник спробував знайти свій шлях на літературному поприщі, і в нього все вийшло. Уже в сімнадцять років Бунін опублікував свій перший віршований добуток “Над могилою Надсона”, і воно відразу ж обаяло багатьох представників літературної громадськості Молодий письменник не став обмежуватися тільки поезією. Незабаром у відомому журналі “Російське багатство” з’являється його перше оповідання, що викликало прихильні відкликання критиків.

Доля Івана

Олексійовича була визначена.

Відтепер у російській пресі регулярно стали з’являтися збірники оповідань, віршів, а також і талановиті переклади молодого літератора. Популярність Буніна швидко росла Незабаром він познайомився з такими метрами російської літератури, як Л. Н. Толстим, А. П. Чеховим, М. Горьким. Творчість поета й письменника високо оцінювали його сучасники: в 1903 році Іван Олексійович одержав Пушкінську премію від Академії наук за віршований збірник “Листопад” і переклад добутків американського поета Г. У. Лонгфелло.

У процесі творчих пошуків у письменника сформувався свій власний стиль у кращих традиціях російської класичної літератури Основний мотив бунинских добутків – це “перевага природного буття над суспільним устроєм”. Тільки повернення до природи, на думку автора, може змінити суспільство, зробити його краще, повернути йому загублені моральні ідеали.

Бунін тонко почував зв’язок людини з усією Всесвіту. У своїй ліриці поет і прозаїк ще раз підтверджує думка про те, що природа є джерелом морального відродження людей Саме тому багато хто його вірші присвячені Росії і її безкрайнім просторам: Додому я йшов по скаті уздовж Оки, По перелісках, берегом нагорним, Любуючись сталлю кучерявої ріки И обрієм низьким і просторим. Прагнення бути ближче до природи вже саме по собі визначає мотив мандрівництва.

Бунін навіть на літературному поприщі залишається уважним художником, зауважуючи всі нюанси й переливи фарб. Як колишній мандрівник, тонкий спостерігач, що мандрує по своїй неосяжній батьківщині, він зауважує Високе небо, далеке, Безмежний простір голубой. Тільки за містом можна ширше розгорнути груди для “прийняття почуттів весняних”.

Споглядання природних явищ, на думку Буніна, дозволяє людині більш глибоко пізнати складну картину існуючого миру, а головне розібратися в самому собі, заглянути у свій власний духовний мир: А коли померк захід далекий, Згадалася мені молодість моя, И вікно відкрив я, і забувся, У серце смуток і радість затанучи. Для поета не існує гарної або поганої погоди, оскільки кожний природний рух може розбудити в мандрівнику різні по своїй насиченості й змісту почуття Тут і смуток И, заколисаний кроком кінним, Із втішним смутком внемлю я, Як вітер дзенькотом однотонним Гуде-Співає в стовбури рушниці, И побоювання впустую витратити роки, щедро відпущені долею: Але страшить мене негода: Гірко думати, що пройде Життя без горя й без щастя, У суєті денних турбот… І радість від раптового струсу, захват від пробудження від однотонності й мірного плину спокійного й безхмарного життя: Як ти таємнича, гроза!

Як я люблю твоє молчанье, Твоє раптове блистанье, – Твої божевільні очі! І приємні мрії: Разом з тихим сном зливалося Убаюкиванье мрій – Шепіт колось, що зріють, И невиразний шум беріз… Письменник, що виріс на хуторі в Орловській губернії, сприймає природу, ліс, полючи, дороги, як уособлення, волі, волі Йому необхідні широкі простори, щоб відчути себе по-справжньому щасливим.

Саме тому скромні польові квіти, що зустрічають його в російських лісах, на лугах і полях, викликають набагато більше почуттів і спогадів, чим закордонні красуні, вирощені в теплицях. Віє від них красотою стидливою, Серцю й погляду рідні вони И говорять про давно позабуті Світлі дні. Бунін часто говорить про протистояння природного й штучного в цьому житті. Замінивши блакитне небо на дзеркальну стелю, людина багато чого втрачає, а насамперед він здатний втратити свою душу.

Тільки той, на думку автора, хто здатний смотреться в “небокраю простір голубой” і спостерігати золотий візерунок сузір’їв, щось знає й розуміє в цьому житті Жоден дзеркальна стеля не здатна замінити зоряне небо.

Тільки той, хто на собі випробував холодні заметілі, бурхливі грози й свіжі ночі чогось так значить. Подорожі по безкрайніх просторах батьківщини дуже важливі для поета, оскільки саме вони дають йому натхнення й спокій: … і-цілий день Скитаюсь я в степу вільної, Удалині від сіл і сіл Природа для Буніна – це цілісний живий організм, що існує окремо від людей. Він не залежить від людського суспільства, маючи свою таємницю життям, зі своїми дивними радостями й сумами.

Поет дуже мальовничо розповідає об це унікальному світі. Перед очами читачів встають теперішні картини, де осінь виступає в ролі “тихої вдови”, ліс – “писаного терема”, а захід – “гнізда Жар-птиці”. Тонко почуваючи природу, чудово розбираючись у прикметах і народних переказах, поет геніально передає подих цього чарівного організму: Останні мгновенья щастя!

Уже знає Осінь, що такий Глибокий і німий спокій – Провісник довгої негоди. Близькість до природи наділяє людини певними якостями, наповнює змістом його існування.

Можливо, саме тому головними героями поетичних творів Івана Олексійовича часто виявляються прості люди. Тестранники, які, як і він, вибирають труднощі доріг, тяготи довгих мандрівок по нескінченних просторах замість теплого крісла в каміна. Тому Буніну так близький і зрозумілий і сільський жебрак, що “іде із селенья в селенье”, і циганка-удавальниця, і вільний воїн, і навіть старий пес, прив’язаний у колеса. Мандрівка поет розглядає як щастя, волю, молодість.

Для нього неможлива й болісна доля жити в замкнутому просторі.

Навіть безсоромне втручання в далекий затишний мирок без особливих переживань і турбот Бунін виправдує, убачаючи в цьому насамперед прояв життя: Я чекаю веселих звуків гонору, Чекаю разрушенья дерзостной роботи, Могутніх рук і сміливих голосів! Я чекаю, щоб життя, нехай навіть у грубій силі, Знову розцвіла з пороху на могилі. Іван Олексійович все життя називав себе аполітичним письменником, воно не хотів втручатися в політичні дрязги й інтриги. Однак його реалістичні добутки з такою об’єктивною точністю розкривають явища, що відбуваються в житті його співвітчизників, що змушують задуматися читача про існуючий суспільний і політичний пристрій.

Тонко почуває, що спостерігає й аналізує дійсність, Бунін не може залишити без уваги картини, що розвертаються в нього на очах у реальному, світі. Читач, відкриваючи сторінки бунинских книг, раптом стає безпосереднім учасником усього що відбувається. У вірші “Сільський жебрак” образ головного героя настільки живий, що здається, начебто він так і стоїть на тротуарі під дверима: У зипунишке, заштопаному грубо, Старий жебрак, сивий інвалід…

У довге століття свій чимало він сили За важкою роботою вбив, Але, мабуть, у краю могили Уж не стало вистачати йому сил.

В автора старий одночасно викликає й співчуття, і збурювання існуючими порядками, що штовхнули літньої людини жебрати. Саме тому так осуждающе звучить цивільна позиція поета: Смутно бачити, як багато страданья И туги й нестатку на Русі!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Мир Буніна – це мир зорових вражень” А. А. Блок