Мирний Панас Лихо давнє й сьогочасне
Присвячується В. І. Василенкові
Добре тому Башкирові, на весь повіт добре! Земель в його – не міряно, слуг у його – не злічено. Через увесь повіт розіслалися його лани широкополі, виграючи на сонці запашними степами, хвилюючи колосистим житом, пшеницею. Буйні ліси поперетинали його маєтки і вздовж, і вшир, і впоперек; широкоплесі стави та озера порозлягалися в затишних балках, по низах, мов задля того, щоб ясне сонце й синє небо повсякчас любувалися та видивлялися у їх чистих, прозорих водах, щоб водяна прохолода одволожувала сухе запашне
А як гарно та весело по маєтках пана Башкира! Співучі пташки ціле літо не вгавають у його садках-лісах; табуни коней, череди скоту, отари овець оголошують своїм гуком вільне повітря степів. Куди не глянь, куди не подивися, всюди благодать божа, статок і достаток!
Тільки по його селах чогось сумно та нудно. Невеличкі людські оселі порозкидалися то сям, то там, мов ховалися одна від одної, як від лихого дозорця. І люди, що жили по тих оселях, понурі та похмурі, німі та мовчазливі, тиняються, як тіні, по горах та байраках, виходять на широкополі лани, на пишно-зелені
– Господи, де наша смерть забарилася? Або її пошли, або волю дай! – від краю й до краю по Башкиревих маєтках ходило й голосило важке людське зітхання.
Що ж то за знак? Невже ж людям недобре жилося серед такої розкоші та привілля? Чи то їх та давня дурисвітка-воля збивала з пантелику й не пускала ясно глянути очима навкруги?
Послухаймо, що кажуть сусідні панки та полупанки в вічі Башкиреві.
– Добре вам, Олексію Ивановичу, – й цареві краще не треба! Землі у вас не міряно, людей у вас не злічено. Та ще до того й люди такі покірні та слухняні – нижче трави, тихше води!.
– Не кажіть мені такого про людей! – кричав Олексій Іванович. – Не кажіть нічого!. То не люди добрі, то гадюки капосні! Одного я в господа бога молив, однії ласки просив – дати на них усіх одну спину, щоб як одного вчистив, то всім зразу дошкулив! А то руки свої пооббивав, б’ючись, голос стратив, лаючись, а все одно: мов у стіну горохом!. І не диво: бо я один, а їх більше тисячі. Тисяча голів на те, щоб тобі шкоди та втрати наробити!.
Господи!. чом ти не дав їм однії спини?!
– Та як ваша рука, поздоров боже, Олексію Ивановичу, то й з тисячею вправиться! – казали панки.
– Ні, пристав. Почав приставати. Колись правився, та ще як правився!
Тут канчуком було лясну – до самого краю мій ляск достягає! А тепер – не те. Колись сам ходив біля того, сам справляв сю роботу, а тепер у кожному селі свій станок завів. А все не помага! Не виб’єш із їх бісових лобів тієї волі та мандрів.
Ніяк не виб’єш!.
Не любив Олексій Іванович не тільки волі, а й думки про волю – страх не любив. Звісно, не задля себе: сам він був найвольнолюбивіший чоловік на весь повіт, не знав ні в чому ніяких припон й перегород. А не любив, щоб кріпаки дбали про волю або гонобили яку-небудь думку про неї.
– Навіщо їм та воля здалася? Щоб порізались? – казав він. – Ій-богу, поріжуться! Син батька заріже, а не то що чужий чужого.
Та якої їм ще треба волі? Чи вони в мене голодні-холодні, чи не ситі й одіті? Чи їм нігде серед степів прогулятися? А от пити та ледарювати – то дзуськи!
Сам не п’ю та їх б’ю, а все не гуляю і їм не попущу гуляти. Гульня даремні думки плодить; даремні думки до мандрів доводять, а в мандрах – пропащий чоловік! От, примірно, в царя військо. Що б воно було, коли б усяк куди хотів, туди й пішов? Розтеклися б, як руді миші! І цареві горе, й військові – друге.
Царя кожний би нехрист-бусурмен у полон узяв, а таке військо поодинцю перебили. А от коли всі держаться купи – що б там не держало їх: чи страх божий, чи канчук гострий, – о-о, то зовсім інша річ!.
Так частенько вичитував Олексій Іванович своїм кріпакам, додаючи до того ще більше снаги черкеським арапником, що вивіз із Капказу, де за молодих літ служив у війську. І такі речі Олексія Ивановича вислухували кріпаки з великою покірливістю. Що більше корило кріпаків – чи речі, чи арапник Олексія Ивановича? Певно, що одно другому допомагало.
Бо самі кріпаки хвалилися, що їх пан – могутній пан: і духу великого, та й сили немалої. Раз канчуком вчеше – до печінки дойме, а чи голосом крикне – душа з ляку аж в ноги вступе, під п’яти ховається.
І справді, Олексій Иванович був чоловік неабиякий: височенного зросту, плечистий, рукатий, цибатий, з круглим, неначе кишинський кавун, обличчям і гостроверхою головою, рот широкий – трохи не до вух, ніс приплесковатий, а на кінці одутлий та круглий, мов волоська ріпа, вуси руді та довгі, униз загнулись, очі – бульками, з червоними жилочками на білих баньках. Страшно було глянути в ті очі під добрий час, а під лихий, як червоні жилочки наллються кров ю, і аж випнуться, а в зіницях зажевріють хижі іскорки, дикий звір – і той би злякався того страшного погляду і затремтів би від ляку, а то ж чоловік, та ще й підданий пана Башкира! Недарма всі боялися зустріватися з ним і врозтіч тікали, як забачать було хоч здалеку.
Страшний був чоловік Олексій Іванович та ще до того й могучий. Він безпремінно був маршалом, а маршал тоді був не те, що тепер предводитель. У його в руках на увесь повіт були суд і розправа. Суддя та справник, мов ті слуги, по цілих годинах дожидали за порогом, коли буде ласка вельможному панові їх до себе в хату покликати.
Та ще, дожидаючи, господа бога молять, щоб він, милосердний, послав того дня Олексію Ивановичу, устаючи з постелі, правою ногою на долівку ступити, бо як лірою – то буде така пара, що і в гарячій лазні, шмагаючи з усієї сили віником, не наженеш такої.
Зугарний був Олексій Іванович усім страху завдати. Та як його й не боятись? Багатир він на увесь повіт: губернатор під проїзд знає тільки його одного домівку – прямісінько до його завертає; сам він, буваючи в губернії, до губернатора, мов до свого родича, заходе; не раз і цілувалися з губернатором. А кому не звісно, що губернатор так аби з ким не поцілується! Сказано – могучий!.
Люди кажуть: з дужим не бийся, а з могучим не тягайся. І не даром кажуть. Ніхто не зважиться накриво слово сказати Олексію Ивановичу, а не то щоб не послухатися його наказу або піти проти його. І от би, здається, жити Олексію Ивановичу, жити та бога хвалити! А проте і він часто та густо нарікав на свою долю.
Ні честь, ні слава, ні заможність – ніщо не захищало його від тієї напасниці-туги, що, не розбираючи, гризе людське серце і в багатого і в убогого.
Чого ж сумує Олексій Іванович? Чого його серце туга окриває? Того, що як здума Олексій Іванович, що от він тепер і в славі, і в повазі, і добра у його – на дев’яти б стало. А кому він ту славу передасть? Кому добро, віками нажите, перейде?
Хто буде розкошувати у тому добрі, засилаючи богові молитви за його душу?. То так його завіна й ухопить!
Як його й справді не сумувати? Вже двадцять літ минає, як він жонатий, десятеро діток мав, та ні одним не дав йому господь очей нарадувати. Оце вродиться дитина, наберуть мамок-няньок; сам Олексій Іванович пильнує, щоб, бува, часом чого не заподіяли дитині, дивись – поживе з півроку, похиріє-похиріє та й віддасть богові душу.
За першими ще не велика була скорбота – надія серце гріла: молоді ще самі, приведе ще господь нарадуватись, а як умерло п’яте та шосте, уп’явся жаль в Олексія Івановича серце, обняла голову чорна думка! Чого він тільки не робив, як не розкидав своїм розумом – уже бариню й по лікарях возив, по заграницях провадив, сама вона скільки разів і на прощу молитися їздила – ніщо не помагало!
– Ви б, Олексію Івановичу, стрічних кумів узяли, – радять йому добрі приятелі.
– Яких-то стрічних кумів? – спитався він.
– Таких: як знайдеться дитина, то вийти з двору й першого стрічного в куми запрохати.
– Першого стрічного? А як то кріпак буде? – скрикнув Олексій Іванович.
– На те вже божа воля: чи кріпак, то й кріпак – треба й кріпака прохати, – кажуть йому.
Олексій Іванович нічого на те не одказав, тільки голову опустив та замислився. Що він думав тоді? Чи не мирив, бува, свій панський гонор з господньою волею?
Бо бариня в ті часи якраз вагітна ходила, а жили вони в селі Одраді, де близько й полупанка не було – саме кріпацтво.
І от одного літнього ранку, саме в жнива, ще тільки що почало на світ благословитись, як збудив Олексія Ивановича нестямний крик. То був крик і великої радості і немалого горя задля його батьківського серця:йому доведено, що бариня подарувала його сином. Звісно, що він зразу схопився, та ще, як запримітив його “камандинер”, і на ліву ногу.
– Буде ж тепер грому! – додав він, передаючи звістку про те дворовим, а дворові – задворовим. І пішла та звістка по всьому селу від хати до хати, попіднімала людей на ноги й мерщій гнала їх у поле, щоб, бува, яка лиха година не привела пійматися панові на очі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)