Михайло Старицький – Виклик

ВИКЛИК Ніч яка, господи! Місячна, зоряна: Ясно, хоч голки збирай…

Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай! Сядем укупі ми тут під калиною – І над панами я пан… Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею Стелеться полем туман;

Гай чарівний, ніби променем всипаний, Чи загадався, чи спить? Он на стрункій та високій осичині

Листя пестливо тремтить; Небо незміряне всипано зорями – Що то за божа краса! Перлами-зорями теж під тополями

Грає перлиста роса. Ти не лякайся-но, що свої ніженьки Вмочиш в холодну росу: Я тебе, вірная, аж до хатиноньки Сам на руках однесу.

Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько; Тепло-ні вітру, ні хмар… Я пригорну тебе до свого серденька, Й займеться зразу, мов жар;

Ти не лякайсь, аби тут та підслухали Тиху розмову твою: Нічка поклала всіх, соном окутала – Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знуджені працею, Нас не сполоха їх сміх… Чи ж нам, окривдженим долею клятою,

Й хвиля кохання – за гріх? 1870


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Михайло Старицький – Виклик