Моя душа ніколи не забуде того дарунку, що весна дала (Леся Українка “Давня весна”)

Одним з найяскравіших автобіографічних творів Лесі Українки є вірш “Давня весна”. Цей вірш входить до циклу “Мелодії”. Весь цикл складається з 12 віршів. Вони писалися протягом 1893 і першої чверті 1894 p., коли поетеса жила в Києві.

У 1899 році були надруковані у збірнику “Душа і мрії”.

У віршах циклу багато суму, туги, бо сумним було життя поетеси, сумним було життя народу. Скільки глибокого болю в таких її рядках:

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди

вжахнулись на сльози мої.

Проте мрії про краще, потяг до життя, бадьорі настрої перемагають, які завжди, сум і тугу.

Вірш “Давня весна” умовно складається з двох частин. У першій частині авторка під впливом пробудження природи малює весну. За допомогою яскравих, емоційно забарвлених епітетів образ весни набуває рис живої істоти: вона “щедра, мила”. “За нею вслід прилетіли співучі пташки!” Для більшої виразності поетеса використовує метафори, виражені дієсловами: весна “промінням грала, сипала квітки”, “летіла хутко, мов стокрила”; з її приходом “все ожило, усе загомоніло”, “співало

все, сміялося й бушніло”, а дівчина, в якої виявлено туберкульоз, “… лежала хвора і сумна”.

Згадаймо біографію письменниці. З дев’ятилітнього віку вона тяжко захворіла. Недуга була тяжка, біль пронизував усе тіло і приковував до ліжка. Пробудження природи дівчина спостерігала через вікно.

Вона не мала фізичних можливостей відчувати всі запахи весни, і від цього їй ставало боляче.

У другий частині вірша Леся відтворює гармонію людини і природи. “Радісна весна” не забула дівчини:

… У вікно до мене

Заглянули від яблуні гілки,

Замиготіло листячко зелене,

Посипались білесенькі квітки.

Використання слів з пестливими суфіксами відтворює стан душі хворої. Цьому ж сприяють здорові (гілки від яблуні заглянули у віно, “посипались білесенькі квітки”) і слухові (замиготіли листячко зелене, “прилинув вітер… “, “пташині пісні”) образи. Побідні вияви життя розгонили сум і тугу:

Моя душа ніколи не забуде

Того дарунку, що весна дала;

Весни такої не було й не буде,

Як та, що за вікном цвіла.

Яка ж ідея вірша? У кожного своя доля, кожен своїм шляхом їде по життю. Щоб бути щасливим, треба навчитися цінувати найменші радості життя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Моя душа ніколи не забуде того дарунку, що весна дала (Леся Українка “Давня весна”)