Головна ⇒ 📌Твори з української літератури ⇒ Моя душа – храм чи купа цегли? (за романом Олеся Гончара “Собор”) (2 варіант)

Моя душа – храм чи купа цегли? (за романом Олеся Гончара “Собор”) (2 варіант)

“Моя душа – це храм чи купа цегли?” (за романом Олеся Гончара “Собор”) (ІІ варіант)

Душа людська…

Що воно таке?

Так чи інакше, але є в людини дещо, що робить її саме людиною. І ми називаємо це “дещо” душею. Це слово несе в собі позитивний зміст: душа – добра, свята, рідна… І значно рідше ми чуємо: зла, жорстока, продана дияволу душа. Про погану ж людину часто кажуть: “у нього немає душі”.

Отже, душа – це щось позитивне. Але і прекрасні споруди можна перетворити на купу цегли. Це відбувається з різних причин.

Часом

життя заганяє людину в глухий кут – і душа її перетворюється на руїну, а іноді людина сама руйнує власну душу.

Про це й розповідає нам роман О. Гончара “Собор”.

Побудований він на протиставленнях і контрастах. У одних людей душа – собор (як втілення краси, духовності, добра), у інших – купа цегли, або (що ще гірше!) – взагалі вона відсутня. А проявляється це у ставленні до різних подій і явищ, з якими людина стикається в житті.

Основа життя – кохання, сім’я, продовження роду. тому ми бачимо в романі з одного боку Віруньку та Івана Баглая з їх зворушливою вірністю і ніжністю, Єльку

та Миколу з їх романтичною чистою закоханістю, а з іншого – бригадира, який наплював Єльці в душу, “батькопродавця” Володьку Лободу, що бачить у дівчині красиву річ, яку треба шліфувати.

Скрізь і всюди людину оточує природа. Старий Лобода закликає кожного посадити дерево. Його ж син збирається затопити або висушити (йому однаково) плавні, аби відзначитися, догодити начальству.

Виявляється людська душа і в ставленні до предків, до історії, до свого коріння. Академік Яворницький навіть під загрозою смерті готовий захищати козацький музей від осквернителів. Існування цього музею збагачує Єльку, вона вдячна своїм предкам за прекрасний посаг: чисте небо і прекрасний собор. Микола Баглай схиляється перед генієм того юнака, що за три дні з очерету зробив “проект” майбутнього собору.

А Лобода-“висуванець” разом із однокурсником Миколи Геннадієм вважає усе це “мотлохом” минулого.

Важливу роль в житті людини відіграє і мистецтво, що розвивалося ще з печерних часів. Поезія, живопис, музика – це людинознавство.

Але найбільше люди виявляють у романі свої душевні сутності у ставленні до собору, “гордої поеми” козацької архітектури. Згадаємо реакцію на зникнення таблички з собору, що підтверджувала його статус історичної пам’ятки, яку не можна знищувати: хвилюється Костя-танкіст, “… це неподобство обурило й Віруньку”, “Наче й не що, а ніби в душу тобі наплювали” – вважає Федір-прокатник, сльози з’являються на очах учителя Хоми Романовича (він за цей собор “побував” на Магадані”, і навіть Шпачиха, яка перед тим ніби забула про існування собору, починає галасувати: “При всіх же властях стояв!”

Миколу Баглая втішає така реакція, бо “слух у людей на красу повертається”.

Лобода ж прагне знищити собор. І не тільки тому, що намагається догодити начальству – собор ніби підкреслює його власну ницість.

Світ створюють трудові руки. Для справжніх людей праця – це творчість, це радість. під час війни старі сталевари ризикуючи життям врятували статую Титана – символ вільної праці. Іван Баглай пишається тим, що йому доручено навчати ливарної справи робітників Індії, а от його напарник бачить в цій місії лише можливість заробити гроші. Олекса-механік та Микола Баглай прагнуть створити димоуловлювачі, щоб люди дихали чистим повітрям, у той час як компанія молодих нероб, яких Микола виганяє з собору, нудьгує, не знаючи чим зайнятись.

Доброта і чуйність роблять людину людиною.

Лобода-батько співчуває незнайомій дівчині і допомагає їй. А Володька Лобода з ненавистю розмовляє зі старим учителем, що намагається захистити собор. Навіть представники дикого племені в тропіках чуйно ставляться до Івана Баглая, коли він заблукав.

А бандити з “веселої компанії” кидаються з ножем на людину, що боронить красу і духовність від їхнього вандалізму. Будівники протистоять Руйначам.

Таким чином, у романі о. гончара перед нами постає прекрасна галерея Будівників світу – від напівлегендарного останнього кошового отамана Запорозької Січі Канишевського до молодого покоління.

І нехай Руйначі кіньми в’їжджають у собор, паплюжать святині, перетворюють душі людей на купу цегли – Будівників попри все більше. Тому й залишається у спадок новим поколінням краса.

Загляньмо ж у власну душу! Що там? Чистота, натхнення, поезія?

Чи купа цегли, яка може потрапити комусь під ноги?

“Бережіть собори ваших душ!” – заклик старого вчителя звернено і до нас. Тож будьмо будівниками, творімо ж красу і бережімо собори!