Мої роздуми над прозою А. Платонова АНДРІЙ ПЛАТОНОВ
11 клас
ТВОРИ З ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
АНДРІЙ ПЛАТОНОВ
Мої роздуми над прозою А. П. Платонова
…Щоб що-небудь полюбити, я
Завжди повинен спочатку знайти
Якийсь темний шлях для серця до явища,
Яке манить мене, а думка йшла уже слідом…
А. Платонов
Усе незвичайно і не схоже ні на що у світі письменника А. Платонова. Голос письменника ніби злегка приглушений, сумний. Здається, що це тиха життєва
Розмова письменника з читачем. Глибинна тиша змушує думати, співчувати сильніше, ніж усі гучні слова сучасників А.
У ранніх творах А. Платонов пише про своє дитинство. В оповіданні “Семен” він розповідає про душу дитини, про її світогляд, про долю хлопчика, на якого лягли всі домашні турботи після смерті матері: “…У ньому цвіла душа, як у всякій дитині, у нього входили темні, нестримні, пристрасні сили світу і перетворювалися в людину…” У цьому творі вражає образ батька. Цей образ мовби вміщує в себе всю силу любові до людей, співпереживання.
Він стоїть навколішках перед маленькими ще людьми, як перед усім людством, не вміючи висловити своєї непосильної для серця любові і жалості до них. Можливо, в образі
Оповідання “Неживий ворог” – про Велику Вітчизняну війну. Платонов у ньому через розмову солдатів російського і німецького показав сутність фашизму. Прийшовши завойовувати чужу землю, перетворювати людей у рабів, непомітно для себе німецькі солдати самі стали рабами, рабами Гітлера. “Не людина! – охоче погодився Вальц. – Людина є Гітлер, а я ні. Я той, ким призначить мене бути фюрер!”
І саме російський солдат “був першою і вирішальною силою, яка зупинила рух смерті у світі; сам став смертю для свого ворога і перетворив його в труп, щоб сили живої природи розламали його тіло в прах…”.
Доля героя оповідання “Повернення” Іванова, який повернувся з війни з жорстоким серцем, озлобленим. Спочатку він не може зрозуміти, як вижила його сім’я, він бачить лише зовнішній бік життя, підказування і репліки сина Петруся. Соромиться своєї байдужості до сина тому, що Петрусь потребує любові і турботи більше за інших, тому що на нього боляче зараз дивитися”. Вражає, як точно Платонов показав протиріччя між дитиною і війною, дитиною, яка стала дорослою з вини війни. І відсутність усмішки на обличчі дитини свідчить про те, яку важку працю зробила ця юна душа. Іванов іде із сім’ї.
Дійсне “повернення” – до потаємного – відбулося в той момент, коли герой побачив дітей, які бігли за ним.
…Іванов закрив очі, не бажаючи бачити і відчувати біль знесилених дітей, які попадали, і сам відчув, як гаряче в нього стало в грудях… Він узнав раптом усе, що знав колись… Колись він відчував іншу лінію через перепону самолюбства, інтересу, а тепер раптово торкнувся її оголеним серцем…
Романи “Котлован” і “Чевенгур” читаються у наші дні як пророцтво. Весь трагізм у тому, що вони, ці віщі пророцтва сумного майбутнього, не були почуті своєчасно за потоком фраз і гучних слів.
А. Платонов писав ці твори на початку становлення соціалістичного суспільства. І ще тоді попереджав про повний крах світлої ідеї, якщо в основі людської діяльності не будуть лежати професіоналізм, наука, творча праця. Ігнорування економічних, екологічних і загальнолюдських законів і заміна їх тільки деклараціями і гаслами неминуче призведуть до краху.
Мені здається, що в наш час необхідно частіше перечитувати твори Андрія Платонова. Це не значить озиратися назад, а заглядати в майбутнє, не повторювати помилок минулого.