Мої роздуми над романом “Чотири броди”
Мені подобаються твори Михайла Стельмаха своєю масштабністю, ліричністю, життєстверджуючим пафосом. Герої одного з них – роману “Чотири броди” – особливо запам’яталися своєю душевною красою, щирістю.
Це Данило Бондаренко, Стах Артеменко, брати-близнюки Гримичі, Мирослава та Яринка. Але не завжди тільки позитивні персонажі змушують замислитися над важливими життєвими питаннями. Тому, я вважаю, не можна залишити поза увагою такого героя, як Семен Магазаник.
Все життя він прагнув до багатства, але “з багатством у нього
Згадався йому красень-командир Човняр, згадалося, “як побивалася за ним молода дружина, як плакало біля її грудей немовля, як без слів стогнав сивочубий батько”.
Через двадцять з лишком років життя знову зведе Магазаника з Човняремсимом, ніби
Але страх все-таки переміг у ньому людину. Здобутий ціною людської крові, хутірець став прокляттям Магазанику.
Іноді Семенові ставало лячно від того, що на його совісті стільки зла. Він навіть пішов до панотця і, пропонуючи гроші, просив відслужити панахиду за Човняра. Батюшка відмовляється від грошей і каже, що Семен назавжди втратив до себе повагу односельців; “Ти запитай людей, хто тепер не зневажає тебе?
Діти наші б’ються з василиском, зі скорпією, а ти на торжищах житейських душогубством та облудою заробляєш землю. Не вродить вона тобі нічого, окрім лиха”.
Про ставлення людей до зрадника свідчить той факт, що під час пожежі на подвір’ї Магазаника ніхто з односельців не допоміг приборкати вогонь. Більш того, ніхто не залишив Семена переночувати у себе вдома. А через декілька днів після цього партизани, зустрівши його біля хутірця, самі зчинили суд над нелюдом.
Вони зачитали вирок: “За зраду Батьківщини, за прислужництво фашистам, за видачу поліції командира Івана Човняра партизанський загін засуджує старосту Семена Магазаника до розстрілу”.
Ось так, зазначає автор роману, прийшов зрадникові час розплати – і немає йому “берега спасіння”, “і вся земля стала пустелею”. Цей твір змушує кожного глибоко задуматися про сенс людського буття, про те, що людина повинна після себе залишити в пам’яті людей щось добре, світле.
Цього не зробив Магазаник, безжально витративши своє життя на накопичення, на дрібні егоїстичні справи. М. Стельмах вважає, що людина повинна бути вірною своїй землі, з почуттям власної гідності пройти через усі життєві випробування, ніколи не відступаючи од своїх переконань.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)