Мої роздуми над твором Р. М. Рільне “Пісня про Правду”

“Пісня про Правду” Рільке переносить нас у сиву давнину, де у Південній Русі, в тихих самотніх степах, що звуться Україною, хазяйнувати польські пани. Вони були жорстокими володарями У цих жорстоких людей у руках були навіть церковні ключі, які видавалися за певну окрему платню. Люди були уяремлені не тільки фізично, а й духовно.

Ми бачимо Київ тих часів. Автор “Пісні про Правду” називає Київ священ­ним містом, де Русь уперше заявила про себе чотирма сотнями священних купо­лів. Саме це велике місто Знищувалося пожежами, а в степах

під Києвом жили майстрові люди, які не знали, шо діється за міськими вежами.

Але й там люди страждали від жорстокості правителів. Ця жорстокість переносилася на родинні стосунки. Може, її пом’якшували старі ікони. Автор говорить, що ці старі ікони – “немов верстові камені Бога, і відблиск лампадки пробивається крізь їхній оклад, немовби заблукане дитя крізь зоряну ніч.

Ці ікони – ніби опора, ніби певний іиак на шляху, і жодний дім не стоїть без них”.

Потреба в іконах росла. Братися за їхнє створення означало наближатися до Бога. Це розумів і Петро Якимович – швець за фахом.

Він теж брався

малювати ікони, але основну роботу не кидав, а коли втомлювався від неї, займався іконо­писом. Намагався залучити писати ікони і Олексу, сина свого. Це був хлопець, який майже нічого не зробив у житті. Олекса вирішив намалювати Пресвяту Бо­городицю, проте спроба його не вдалася.

Річ вийшла настільки гріховна, що ста­рий Петро поквапився замалювати пошкоджену дошку образом святого Дими – грія, якого він із невідомих причин шанував понад усіх святих.

Проте цей випадок з іконою не заступив Олексі шлях до Бога. Якось увечері на початку літа, коли родина вечеряла, на порозі їхньої хати з’явився сліпий коб – іар. То був один із тих кобзарів, що ходив із своєю дванадцятиструнною бандурою по селах і співав про велику славу козаків.

Цього разу сліпий кобзар заспівав іншу пісню і проспівав її тричі. Цс була пісня про Правду. І починалася вона сумно:

Нема в світі Правди, не знайти, немає…

Бандурист співав натхненно, слова так і западали у душу. Кривда перемагає у світі. У заклику до боротьби за Правду бандурист знаходив такі слова, що бенте­жили слухачів:

Правдо, мати рідна, орлице крилата.

Де ж той син, що прийде тебе відшукати?..

Не тільки люди перебували під гнобленням, а й Правда потерпала від гоніння. Кобзар закінчив пісню словами, які запевняли: борцям за Правду на підмогу ста­не Бог великий, “і вкаже, єдиний, праведну дорогу”.

Тож дорога до Бога була відкрита усім чесним людям землі української. Пісня про Правду надихнула Олексу на боротьбу. У нього стало якось чудно на серці. Він узяв рушницю і вийшов з хати.

Одержав материнське благословіння. Немає сумніву, шо Олекса, як і інші патріоти, вийшов на праведний шлях, а на підмогу патріотам став сам Господь.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Мої роздуми над твором Р. М. Рільне “Пісня про Правду”