Мої роздуми над твором Р. М. Рільне “Пісня про Правду”
“Пісня про Правду” Рільке переносить нас у сиву давнину, де у Південній Русі, в тихих самотніх степах, що звуться Україною, хазяйнувати польські пани. Вони були жорстокими володарями У цих жорстоких людей у руках були навіть церковні ключі, які видавалися за певну окрему платню. Люди були уяремлені не тільки фізично, а й духовно.
Ми бачимо Київ тих часів. Автор “Пісні про Правду” називає Київ священним містом, де Русь уперше заявила про себе чотирма сотнями священних куполів. Саме це велике місто Знищувалося пожежами, а в степах
Але й там люди страждали від жорстокості правителів. Ця жорстокість переносилася на родинні стосунки. Може, її пом’якшували старі ікони. Автор говорить, що ці старі ікони – “немов верстові камені Бога, і відблиск лампадки пробивається крізь їхній оклад, немовби заблукане дитя крізь зоряну ніч.
Ці ікони – ніби опора, ніби певний іиак на шляху, і жодний дім не стоїть без них”.
Потреба в іконах росла. Братися за їхнє створення означало наближатися до Бога. Це розумів і Петро Якимович – швець за фахом.
Він теж брався
Річ вийшла настільки гріховна, що старий Петро поквапився замалювати пошкоджену дошку образом святого Дими – грія, якого він із невідомих причин шанував понад усіх святих.
Проте цей випадок з іконою не заступив Олексі шлях до Бога. Якось увечері на початку літа, коли родина вечеряла, на порозі їхньої хати з’явився сліпий коб – іар. То був один із тих кобзарів, що ходив із своєю дванадцятиструнною бандурою по селах і співав про велику славу козаків.
Цього разу сліпий кобзар заспівав іншу пісню і проспівав її тричі. Цс була пісня про Правду. І починалася вона сумно:
Нема в світі Правди, не знайти, немає…
Бандурист співав натхненно, слова так і западали у душу. Кривда перемагає у світі. У заклику до боротьби за Правду бандурист знаходив такі слова, що бентежили слухачів:
Правдо, мати рідна, орлице крилата.
Де ж той син, що прийде тебе відшукати?..
Не тільки люди перебували під гнобленням, а й Правда потерпала від гоніння. Кобзар закінчив пісню словами, які запевняли: борцям за Правду на підмогу стане Бог великий, “і вкаже, єдиний, праведну дорогу”.
Тож дорога до Бога була відкрита усім чесним людям землі української. Пісня про Правду надихнула Олексу на боротьбу. У нього стало якось чудно на серці. Він узяв рушницю і вийшов з хати.
Одержав материнське благословіння. Немає сумніву, шо Олекса, як і інші патріоти, вийшов на праведний шлях, а на підмогу патріотам став сам Господь.