Мої роздуми про милосердя (твір-роздум)
Пригадується одне з оповідань А. П. Чехова про лікарів. Це оповідання “Випадок із практики”. Дочка власниці фабрики хворіла. Викликали лікаря.
Він оглянув і сказав, що все гаразд, просто треба відпочити. А поруч стояла мати. Стояла нерухомо і дивилася на лікаря заплаканими очима. Потім попросила, щоб лікар не від’їжджав, бо минулої ночі дочка налякала її своїм станом, а вона в неї одна-єдина дитина. Лікар хотів сказати, що в Москві у нього багато роботи, що вдома чекає сім’я.
Але глянув на обличчя жінки – і залишився. Що примусило
Милосердя, бо милосердя – це готовність допомагати іншому. У цьому випадку я бачу два аспекти милосердя: переживання, відчуття чужого болю як свого і порив до реальної допомоги. Без переживання милосердя вироджується в холодну благодійність, а без реальної допомоги переходить у пусту сентиментальність.
Колись у нашій країні мріяли про те, що не буде майнової нерівності, всі будуть жити заможно. І тоді милосердя нікому не буде потрібне. Але це не так. Залишаться старість, самітність, хвороби, стихійні лиха. Саме вони будуть потребувати суспільного і індивідуального милосердя,
Де ж витоки милосердя?
Вони лежать у стародавній, родовій солідарності, що суворо зобов’язувала будь-якою ціною визволити, захистити “свого”, виключаючи “чужого”. Але все йде вперед, не стояло на місці і розуміння милосердя.
Семирічний хлопчина серед чужих – у притулку. Він пише листа дядькові, що сидить у тюрмі. Розповідає про батька, що помер, про матір, яка покинула його.
А далі запитує, коли у дядька день народження, бо він йому хоче приготувати подарунок: “Я Вам хочу написати вірш”. Пише хлопчина не рідному дядькові – чужому. Свята дитина!
Що ж може бути найблагородніше за цей порив дитячого серця, дитячого милосердя.
Чи вчать милосердя?
Милосердя – це любов до всього живого. Мені запам’ятався лист В. Стуса до сина: “Бач, сину, я дуже хочу, аби ти виріс чесним, мудрим чоловіком… Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хворе голуб’ятко, годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб’я стрибало за ним, як за батьком. І що?
Видужало голуб’я, підросло, набралося сили”. І далі він говорить про те, що в його пам’яті залишилось те голуб’ятко і той дідусь нужденним. Чи вчив батько сина милосердя? Так.
Дідусеве милосердя ляже в серце сина Стуса крихітним зернятком і обов’язково проросте, зійде.
Милосердя – любов до всього живого, допомога всьому живому. Природа теж жива. Будьмо милосердні до неї, допоможемо їй. Свій гнів Іван Ізотович (О. Гончар “Собор”) спрямував проти сина і таких, як він, губителів Дніпра, Скарбного…
Це вони “пів-України пустили на дно, думали, море збудують, а збудували болото! Гнилом цвіте, на всю Україну смердить!…” Згубили. Де ж милосердя до Природи? А вона сьогодні плаче гіркими слізьми, просить допомоги. Просять допомоги забруднені промисловими відходами ріки, озера, моря.
Гине фауна і флора життєдайних океанів, забруднених розливами нафти. Вони благають державного милосердя. Екологи, “лікарі природи”, мають врятувати їм життя.
А ми, люди, мусимо рятувати природу і один одного своїм діяльним співчуттям у нинішні складні часи економічної, екологічної і психологічної скрути, бути сестрами милосердя.
Моя мрія – стати лікарем, допомагати “ближньому своєму”. Ця мрія навіяна мені долею лікаря, педагога, гуманіста Януша Корчака, його високою акцією духовного милосердя: він не зрадив лікарського ідеалу служіння ближньому і загинув разом з дітьми з єврейського гетто в газовій камері німецького табору, хоч мав можливість залишити своїх вихованців, а самому вижити. Його жертовний подвиг вразив мене і заполонив моє серце.
Дійсно, хто ж як не лікар, завжди першим прийде на допомогу людині?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)