“Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину” (І варіант)
Не шукав я до тебе Ні стежки, ні броду. Бо від тебе узбіччям Ніколи не брів – Я для тебе горів, Український народе, Тільки, мабуть, Не дуже яскраво горів. Василь Симоненко був поетом надзвичайної щирості й людяності, поетом, що оспівав любов до землі і людей, який зігрівав кожне слово своєї поезії теплом власного серця. “Для співу свого, для думи своєї в щасливу мить народила його Україна. І він, за прикладом найкращих наших поетів, синівською відданістю їй віддячив, напруженим, чесним горінням душі… Справді, як молодий витязь, звівся він
Василь Симоненко ніколи не мислив Україну, її народ у “всесоюзній категорії” і тому не звертався до оспівування “єднання України з іншими народами у союз новий”. Він випадав із загального ряду оспівувачів СРСР, і вірш поета “Задивляюсь у твої зіниці”, мабуть, тому не друкувався аж до 1990 року, оскільки там є рядки: Ради тебе перли в душу сію, Ради тебе мислю і творю. Хай мовчать америки й росії, Коли я з тобою говорю.
Він досить сміливий для того часу, коли провідною
Надрукований же твір був тільки через двадцять п’ять років. “Казка про Дурила” – це алегорична розповідь про втрачену й віднайдену Батьківщину. Сюжет її побудований за класичними зразками розповідей про мандри головного героя.
Перші рядки твору дуже показові, тому що з них можна здогадатися, що головний герой, який, до речі, зовсім не дурний, утікає з голодної України, оскільки батько каже йому: Ну, йди вже, клята рахубо, Бо вдома з голоду вріжеш дуба… Рятуючись від голодної смерті, Дурило мандрував і мандрував світом, поки не виріс і не змужнів. Тоді він захотів повернутися додому, але забув дорогу туди.
Шукаючи рідну країну, Дурило потрапив до якоїсь дивної землі з не менш дивними людьми, які постійно вихваляли свої порядки: Ми знаєм все! Для нас усе відоме! Що буде завтра? Запитайте нас. Ця країна – нібито земний рай, і засновники цього раю обіцяють Дурилові, що кращого годі й бажати, однак хлопець раптом бачить, що у них ноги в крові: – Та це, – йому кажуть, – Така у нас звичка: До щастя дорога веде через річку – Та річка із крові та трішки із сліз…
Дурило дивується, що ж то за кров, і чує у відповідь: “Тих людей, що підло не визнали наших ідей…” Отже, цей омріяний рай насправді побудований на крові багатьох людей, це та сучасна картина життя СРСР, яку спостерігав поет. І ця країна відрізняється від омріяної ним Батьківщини, тому його герой, Дурило, залишає дивний край і повертається додому. Там він бачить батькову хату, а “під нею засмучена мати пасе сонячних зайчиків у дворі…” Це політична казка, у якій поет вилив усе своє обурення тодішнім життям в Україні, ставлення до людини в цьому “офіційному раї” Симоненко любив свій народ і, можливо, ідеалізував його, примітиш не вважав, що має право засуджувати своє покоління. Однак він а обуренням писав: Коли б усі одурені прозріли… Тому що: На цвинтарі розстріляних ілюзій Уже немає місця для могил.
З великою любов’ю до свого народу Василь Симоненко написав ці рядки вірша-колискової “Лебеді материнства”: Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Так і поет, на відміну від багатьох наших сучасників, любив свою Батьківщину такою, якою вона є, не шукаючи для себе іншого тепленького місця, віддаючи Україні всі свої думи й поетичний талант. Він знав, що Вітчизна його відродиться, вийде з попелу, неначе птиця Фенікс, захистить своїх дітей від зникнення, національного знівелювання, і тому: Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)