“Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину” (за поезією В. Симоненка)
Василь Симоненко прожив коротке, але яскраве життя. Поет-шістдесятник, поет-лірик, поет-сатирик і просто незвичайна людина, яка безоглядно любила навколишній світ, любила життя, своїх батьків, а звідси – і народ, і, безумовно, Україну, яка “була в його грудях”, “у чолі і в руках”. Його творчість – гімн правді. Далеко не кожен поет зважувався на правду. І цього не пробачили йому. До 80-х років його ім’я не промовляли, а твори не друкували.
Та настав час – народ все-таки пізнав його і оцінює нині як належить. Симоненко прагнув
Поет палко любив свою Україну, її доля – найважливіше для митця. Він гостро відчував свій кровний зв’язок з рідною землею і був готовий на самопожертву заради її щастя. У віршах Симоненко виражає своє невдоволення становищем України.
Не вдоволення переростає у гнів проти лицемірства і фальші офіційних версій про її небувалий духовний розквіт. Поет зізнається у своїй нелюбові до України з фальшивою усмішкою радості на устах:
Україно!
Я тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки на лобі у тебе нема.
Поет добре усвідомлював: щоб змінити на краще долю України, потрібна гірка правда, яка б відкрила очі на самих себе і спонукала до дії. Його вірші про Україну не солодкі пасторалі на тему краси пшеничних нив і небувалого; розквіту рідної землі. У його рядках більше болю, ніж замилування, більше гіркоти від занепаду культури, аніж уславлення видимого благополуччя. Україна для поета – це святиня. її образ асоціюється з образом матері, яка дала натхнення, силу та наснагу:
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Симоненко один із перших вніс у літературу, що задихалася від застою, свіжий подих правди, прагнення говорити її, якою б гіркою і неприємною вона не була. Поет порушував проблему історичної пам’яті, наступності поколінь, стверджував віру в безсмертя рідної держави, рідного народу. Високопатріотичне звучання мають поезії “Україні”, “Лебеді материнства”, “Грудочка землі”. Любов до України у Василя Симоненка – це любов людини-патріота.
Поет боровся за духовне відродження народу, України. Він наближав весну незалежності, і в тому, що Україна її зустріла і побачила, є і його внесок. Нація і державність будуть врятовані і розцвітуть!
Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Громотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Симоненко жив, любив і ненавидів, страждав і згорів за рідну землю, за Україну. Батьківщина повік не забуде його.
Василь Симоненко вимагав від поезії створення основ моральних, політичних, національних обов’язків і прав. І сьогодні загальною потребою стало створення правової держави, яка ніколи не допустить повторення жахливих помилок минулого.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)