На хресті голодомору (за романом “Жовтий князь”)
У романі “Жовтий князь” Василь Барко відверто і правдиво розповів про голодомор в Україні. Письменник сам був свідком страшної трагедії. У 1932 році йому довелося відвідати брата на Полтавщині. Н
А власні очі він побачив страхіття голодомору. А ще були численні свідчення очевидців, які Василь Барка тримав у пам’яті впродовж 23 років і які мав змогу докладно занотувати, коли потрапив до Німеччини. Письменник збирав також архівні документи, листи.
Все це стало документальною основою трагічної історії родини Катранників у романі
Центральний персонаж, навколо якого будується сюжет, – Мирон Данилович Катранник. Автор не дає нам виразного портрету, виділяє лише окремі деталі: “З вигляду – середовий чоловік… На ньому буденний піджак”.
Він простий селянин, з діда-прадіда – трудівник. Кремезний, міцної будови тіла. Обробляв землю, годував сім’ю. Спокійний, чесний, совісний.
В очах печаль і смуток.
У напівбожевіллі мечуться люди, шукаючи виходу з лабет голоду. Відчайдушно, з останніх сил бореться за виживання своїх рідних і Мирон Данилович. Тяжкі й довгі були пошуки бурячків, картоплі, куска макухи.
Цс
Гаснуть останні іскорки надії на виїзд із села. Тяжкі переживання й душевні вболівання тривожать героя, коли він бачить картини страдницьких мук селян біля районної брами “Союзхліб”: “… пріє як попало звалене зерно, а люди Опухлі перед смертю”.
Провідна риса Катранника – чесність. Розкривши таємницю захованої чаші, Катранник міг би порятувати себе. Але висока порядність і чесність не дозволили Мирону Даниловичу ступити на шлях зради.
Сюжетна лінія сім’ї Катранників проходить паралельно з розкриттям збірного образу селян Кленоточів. В. Барка описує цих людей, вживаючи епітети й порівняння, які передають їхні страждання: “селяни в Кленоточах мерли, як мухи”, “селяни ж, ніби приворожені, худі, як тички, і обшарпані гірш, ніж колись жебраки”. Вони були придавлені жорстокою політикою всемогутньої партії.
Проблиски їхніх надій були розстріляні біля млина.
Здоровий глузд відмовляється сприйняти зумисне масове винищення людей, тому в романі виникає символ жовтого монстра, за яким – темрява й безодня.
Образ жовтого князя символічний. Це прислужник сталінського режиму, його величності вождя. Це демон зла, який несе руйнацію та спустошення, сіє муку та смерть.
Це гено – і етноцид, винищення української нації. У творі Сталін з’являється як привид, саме його вказівками та наказами прикрито сатанинську оргію Отроходіна, Шкірятова, тисячників.
Для Отроходіна, як і Шкірятова, характерна жорстокість. Вони вдаються до варварських форм знищення населення. “Взяти хліб з мертвих” – їхнє гасло. Отроходін радіє, проїжджаючи мертвими вулицями Кленоточів, заглядає в кожну хату, чи звільнився куток від мешканців.
До болю вражають картини смерті, зображені на сторінках роману “Жовтий князь”. Тихо, нікого не скривдивши, покидає цей світ бабуся Харигина – ангел-хоронитель сім’ї. Помирають діти: Миколка, ніби догорає воскова свіча, за ним зотліла, ніби від світла цього, Оленка. Біля самого порога рідної хати, принісши для дітей цілу хлібину, помирає від голоду Мирон Данилович.
А невдовзі, слідом за батьком, замертво падає біля потяга мати.
Після всіх страждань, трагедій, після знущань, мук, смертей, здається, неможливо знайти сили, щоб залишатися в цьому жорстокому світі. Але треба боротися… Уособлення жаги до життя втілено в образі наймолодшого – Андрійка Катранника.
Він покидає руїни рідного села і йде в невідоме майбутнє, яке повинне принести порятунок.
І ця життєстверджувальна нотка в кінці сповненого жахливих подій роману є дуже важливою для читача, бо переконує, що Україна неодмінно відродиться і ніхто й ніколи більше не збиткуватиметься над нею.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)