Народ у повісті

Тим часом з епізодів із селянами ми чітко вловлюємо авторську любов до них, захоплене відношення до їхньої самобутності, їхньої мудрості, відданості, вірності, духовному багатству.

Звичайно, образи селян у повісті не змальовані так повно й всебічно, як, наприклад, образ Троекурова, однак і з тих деяких сторінок, які Пушкін присвятив селянам, нам здається, що із цими людьми ми вже знайомі. Вся справа в тому, що не малюючи портрети селян докладно, автор зумів підкреслити в кожного з них саме головне, відмітне.

Крім того, портрети деяких персонажів

повести легко домальовує наша уява. Це можна сказати про няньку Володимира Дубровского – Єгорівну. Ця жінка здається нам до болю знайомій тому, що вона дуже схожа на іншу просту російську жінку – Орисю Родіонівну, няньку самого поета. Читаючи лист, що написала Єгорівна молодому Дубровскому в Петербург, чітко вловлюєш простодушність і доброту цієї жінки. Ніколи що не вчилася ніяким наукам, однак російською розмовною мовою, що володіє в досконалості, Єгорівна бачиться нам хоч і наївною, але дуже тямущою й далеко недурною жінкою.

Своїм жіночим і материн – ским чуттям вона швидко вловила, як треба діяти

в сформованій ситуації. І виявилася права: ще кілька днів – і батько не побачив би так улюбленого їм сина, а син не застав би в живих батька. Вражає в цій простій жінці й відданість, з який вона служить своїм хазяям. Довіреного колись їй на виховання дитини Єгорівна сприймає як свого, піклується про нього так, як і про своєму.

Коли з паном скоїлося ихо, вірна сім’ї Дубровских Єгорівна доглядала за своїм хазяїном не з якого, або корисливого розрахунку, а по доброті своєї й з подяки: пан ставився до неї з повагою й по^-гарному.

Але так ставився Андрій Гаврилович, очевидно, не тільки до няньки свого сина, до всіх своїх селян він теж ставився по-людськи, бачив у них людей, а не бидло, як це робив Троекуров. Тільки цим можна пояснити любов і добре відношення селян до свого пана. Образу, що наніс Троекуров Андрію Гавриловичу, селяни Дубровского сприймають як свою особисту.

Смерть хазяїна наповнює кистеневских селян болем і гіркотою: “Баби голосно вили; мужики зрідка втирали сльози кулаком”. Добре розуміючи, хто звів їхнього пана в могилу, усвідомлюючи несправедливість, що вчинив Троекуров, бачачи, на чиїй стороні чиновники, що виконують волю деспота й себелюба, селяни Кистеневки палко бажають мстити. Саме тому до панського будинку вночі, із сокирою в руках, прийшов коваль Архип.

Рука в Архипа не здригнулася, коли він закривав на ключ двері, за якої перебували ненависні чиновники. Але зате з якою жалістю спостерігає коваль за кішкою, у сум’ятті, що бігає по даху палаючого будинку, з яким гнівом і осудом говорить він дітям: “Чому смеетеся, бісенята… Бога ви не боїтеся: божия тварина гине, а ви сдуру радуєтеся”. І ні мінути більше не роздумуючи, коваль кинувся рятувати бідна тварина.

Цим епізодом автор хотів показати, що несправедливість і нелюдське відношення більшості представників панівного класу до простих селян привели до того, що в очах селян ці гнобителі здавалися не “божими тваринами”, а, скоріше, породженням диявола.

Знаючи, яке живеться селянам Троекурова, кистеневские селяни готові скоріше вмерти, чим потрапити під його ярмо. Тому й пішли вони все в ліс разом з Володимиром Дубровским, уловивши в молодому хазяїні властиві йому шляхетність, сміливість і справедливість.

Але й отут Пушкін залишається вірний своїм поглядам – поліпшити життя селян вірніше всього не збройними повстаннями, а мирним шляхом – реформами. Ці його погляди втілені в заключних словах молодого Дубровского: “Ви розбагатіли під моїм начальством, кожний з вас має вигляд, з яким безпечно може пробратися в яку-небудь віддалену губернію й там провести інше життя в чесних працях і удосталь. Але ви всі шахраї й, імовірно, не захочете залишити ваше ремесло”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Народ у повісті