Народна творчість Казки народів світу: Казки народів Європи II


Народна Творчість (зарубіжна) Казки народів світу Казки народів Європи II НА СХІД ВІД СОНЦЯ Й НА ЗАХІД ВІД МІСЯЦЯ Норвезька народна казка Був собі колись бідний селянин, і мав він повну хату дітей. Та не мав їх чим годувати і в що одягати.

Всі його діти вдалися гожі, як рожі, а найкраща – найменша дочка. Така вже гарна, що й словами не скажеш. Якось пізно восени, в четвер увечері, надворі знялася страшна буря. В непроглядній пітьмі дощ лив потоками, а вітер так завивав і гудів, що в їхній старенькій хатині аж крокви на даху тріщали. Батько з матір’ю

і всі діти сиділи кружка біля відкритого вогнища, і кожне щось робило.

Коли це чують – знадвору хтось тричі постукав у шибку. Селянин вийшов із хати подивитися, що там за гість прибився до них у таку негоду. Відчинив він двері, а перед ним стоїть велетенський білий ведмідь. Побачив його селянин і аж похолов з ляку.

– Добрий вечір,- привітався ведмідь. – Добрий вечір,- відповів селянин. – Я прийшов спитати, чи не віддаси ти мені свою найменшу дочку. А за це ти станеш такий багатий, як тепер бідний,- сказав білий ведмідь.

Почув це селянин і дуже захотів розбагатіти. Але відповів ведмедеві: – Запитаю

в дочки, як вона схоче, так і буде. Вернувся він до хати та й каже: – Там надворі стоїть велетенський білий ведмідь і просить віддати йому нашу найменшу дочку, а за це обіцяє зробити нас такими багатими, як ми тепер бідні. Почула дочка, що від неї хочуть, і затялася: – Ні, я з ним нізащо не піду.

Вийшов селянин надвір і домовився з ведмедем, що спробує вблагати свою дочку. – Прийди,- каже,- по відповідь за тиждень, увечері другого четверга, може, щось і вийде. І почали всі вмовляти дівчину. Батько з матір’ю, сестри з братами день у день казали, які вони могли б стати багаті і як їй самій було б добре. І нарешті вмовили. Заходилась дівчина готуватися в дорогу.

Вона вмилася, розчесала коси, випрала й полагодила свою стареньку одежу і зв’язала в клуночок те, що хотіла взяти з собою. Другого четверга ввечері білий ведмідь знов прийшов до них, як і домовився з селянином. Дівчина взяла свій клуночок, покірно сіла йому на спину та й поїхала. Їдуть вони, їдуть, а ведмідь і питає: – Ти не боїшся?

– Ні, не боюся. – От і добре. Тримайся тільки міцно за мою вовну.

Довго віз ведмідь дівчину, то чагарями, то густим лісом, і нарешті дісталися вони до високої гори. Ведмідь постукав у неї, гора розступилась, і вони опинилися в замку. А там у всіх покоях ясно горить світло, все блищить золотом і сріблом, аж очі в себе вбирає. У великій їдальні стоїть уже накритий стіл і аж угинається від смачних страв і солодких напоїв.

Ведмідь дав дівчині срібний дзвоник та й каже: – Коли тобі чогось буде треба, подзвони в нього і матимеш геть усе, що схочеш. А сам пішов собі геть. Поки дівчина попоїла, настав пізній вечір.

Після довгої дороги її почав змагати сон, захотілося лягти. Вона подзвонила в срібний дзвоник і не встигла ще висловити свого бажання, як опинилася в спальні, де стояло розкішне, м’яке ліжко з шовковими перинами та подушками і завісою з золотими торочками. Все решта в тій спальні також було з золота й срібла. Коли дівчина погасила світло й лягла в ліжко, то почула, що в другій кімнаті хтось ходить.

Хода наче була не ведмежа, тому вона тихенько прочинила двері й обережно зазирнула туди. І хоч було темно, вона все-таки побачила, що ведмідь скинув із себе шкуру й став високим струнким хлопцем. Але який той хлопець на вроду, їй не видно було. Таке відбувалося щоночі.

Коли дівчина гасила світло, ведмідь скидав із себе шкуру й ставав хлопцем, а як починало світати, знов натягав її, обертався у білого ведмедя і зникав десь на цілий день. Довго дівчина розкошувала так у гірському замку. Але потім її почала брати нудьга. Вона цілими днями була сама й тужила за батьком, за матір’ю, за сестрами і братами.

Ведмідь помітив, що дівчина чимось пригнічена, й запитав : – Чого ти сумуєш? – Як мені не сумувати, коли я все сама та й сама. Я знудилася за рідною домівкою, і мені тяжко, що я не можу відвідати батька, матір, сестер і братів. – На це е рада,- відповів ведмідь.- Але ти повинна обіцяти мені, що не розмовлятимеш із матір’ю на самоті.

Вона тягтиме тебе до комірчини, щоб поговорити з тобою, а ти нізащо не йди. Бо накличеш біду і на мене, й на себе. Коли настала неділя, ведмідь прийшов і каже: – Тепер поїдемо до твоїх батьків.

Дівчина сіла йому на спину, і вони подалися в дорогу. Довга це була дорога, та нарешті вони добулися до великої гарної садиби. На подвір’ї бігали її брати й сестри і весело гралися.

Побачила їх дівчина і аж розцвіла з радощів. – Тут тепер живуть твої батьки,- сказав ведмідь.- Іди до них, але не забудь, що я тебе просив, а то накличеш біду на мене й на себе. – Ні, не забуду,- пообіцяла дівчина.

Ото була радість, коли вона зайшла на подвір’я! І батько з матір’ю, і сестри з братами не могли надякуватись їй за все, що вона для них зробила. Адже тепер у них було що їсти і в що вбратися. – І мені добре,- мовила дівчина,- я теж маю все, що забажаю.

І більше нічого не хотіла сказати, хоч скільки вони її просили. Після обіду, коли всі попоїли, вийшло так, як і боявся білий ведмідь: мати захотіла неодмінно побалакати з дочкою наодинці. Дівчина пам’ятала ведмедеве застереження і нізащо не погоджувалась піти з матір’ю до комірчини. – Нам можна й тут поговорити,- сказала вона. Але, як часто буває, мати кінець кінцем таки звабила дочку на відверту розмову.

І слово по слову та розповіла їй, що кожного вечора, коли вона гасить світло, ведмідь скидає з себе шкуру і стає хлопцем. Але який той хлопець із лиця, вона ще й досі не бачила, бо в кімнаті темно, а коли настає ранок його вже нема. Тому вона часто сумує, бо хотіла б побачити того хлопця, поговорити з ним, а не цілий день нудитися самій. – Може, він троль3, що ховається від тебе? – сказала мати.- Але я пораджу, як тобі побачити його.

На ось недогарок лойової свічки і сховай його за пазуху. А коли той хлопець засне, засвіти свічку, зайди до нього й подивися, хто він. Тільки гляди, щоб на нього не капнув лій, бо він прокинеться. (3 Троль – надприродна істота, звичайно ворожа людям.) Дочка взяла недогарок і сховала за пазуху. Ввечері прийшов ведмідь і забрав її.

А дорогою питає: – Правда, що вийшло так, як я боявся? – Правда,- призналася дівчина. – Коли ти послухаєшся материної поради, то накличеш біду на мене й на себе. Тоді ми розлучимось навіки. – Ні, я її не послухаюсь,- відповіла дівчина.

Коли вона знов опинилася в гірському замку й погасила світло, все вийшло так, як досі: ведмідь скинув шкуру і став хлопцем. Але дівчині так закортіло поглянути на нього, що вона почекала, поки він засне, підвелася, роздмухала жар, засвітила свічку й пішла до другої кімнати, де спав хлопець. Присвітила дівчина й побачила, що то не троль, а прекрасний королевич, навіть вродливіший, ніж вона собі уявляла. Він так їй сподобався, що вона не могла відірвати від нього очей і геть забула про свічку. Раптом на сорочку йому капнуло три гарячі краплі і він прокинувся.

– Ох, що ти наробила! – сказав королевич.- Накликала біду на нас обох! Якби ти була ще почекала рік, то звільнила б мене від чарів. Лиха мачуха зробила так, що я вдень ходжу білим ведмедем і тільки тоді, коли мене ніхто не може побачити, стаю самим собою. А тепер ми розлучимось, я мушу тебе покинути й вернутися до своєї лихої мачухи!

Вона живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця. І має дочку з носом на три лікті завдовжки. Тепер мені доведеться одружитися з нею. Дівчина заплакала й заголосила, але нічого не могла змінити своїми слізьми, королевич пішов від неї. Вона запитала його, чи не можна їй піти разом з ним. – Ні, не можна.

– А чи не показав би ти мені дорогу, щоб я потім знайшла тебе? Хіба й цього не можна? – Ні, можна. Але туди нема дороги. Замок лежить на схід від сонця й на захід від місяця. І я повинен жити в ньому.

Ти його ніколи не знайдеш. Коли другого ранку дівчина прокинулась, королевич і гірський замок зникли. Вона спала на зеленій латочці моху серед густого темного лісу, а біля неї лежав Клуночок, що його вона взяла з собою, коли покидала батьківську хату. Дівчина протерла очі, трохи поплакала, тоді рушила в дорогу.

Ішла вона, йшла багато-багато днів і нарешті прибилася до гори. А під горою сиділа стара як світ жінка і гралася золотим яблуком. Дівчина спитала, чи не знає вона дороги до королевича, що вернувся до лихої мачухи, яка живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця і має дочку з носом на три лікті завдовжки. – А ти його звідки знаєш? – запитала стара.- Може, це з тобою він мав одружитися? – Так, зі мною.

– Он як, то це ти. Мені лише відомо, що він живе у замку на схід від сонця і на захід від місяця. Туди ти ніколи не доберешся або доберешся надто пізно.

Але я позичу тобі коня, ним ти доїдеш до моєї сусідки.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Народна творчість Казки народів світу: Казки народів Європи II