НОВІТНІ НАПРЯМИ ТА ТЕЧІЇ В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ

Постструктуралізм. Термін “постструктуралізм” увійшов до активного теоретико-літературного обігу в 70-ті роки XX століття. Постструктуралізм як напрям світового літературознавства є своєрідною реакцією науковців на теоретичні здобутки структуралізму. Одним з перших проти концепції знака, що домінувала в структуралізмі, виступив французький культуролог Мішель Фуко (1926-1984 pp.), автор відомих на Заході праць “Божевілля і культура: історія божевілля в епоху класицизму” (1961 p.), “Народження клініки” (1963 p.), “Слова і речі” (1966

p.), “Археологія знання” (1969 p.), “Нагляд і кара: народження в’язниці” (1975 p.), “Історія сексуальності” (1975-1984 pp.).

На його думку, письменник не виражає себе у творі. Розвиваючи ідеї Ролана Барта (1915-1980 pp.), &;#924;. Фуко в праці “Що таке автор?” трактує письменника як мертву особистість: для нього автор – це “що”, а не “хто”. Автора вбиває власний твір, в якому розчиняється письменницька індивідуальність. Сучасний англійський письменник Джон Фаулз вкладає в уста свого героя з “Мантиси” такі слова: “Роль автора чисто випадкова, він – посередник, його статус має не більше значення,

ніж статус помічника бібліотекаря, котрий передає читачеві текст”.

Автор – це своєрідна функція, а не творець. У пошуках фундаментальних структур мислення М. Фуко прийшов до розуміння поняття Дискурс, яке він вважав системою висловлювань, обсягу того, що за будь-якої доби може стати зрозумілим, а отже сказаним. Дискурс – вертикаль, навколо осі якої обертаються різні культурні коди, скупчення цих кодів з окремих висловлювань і є дискурсом.

Суб’єкт висловлювання не дорівнює поняттю Автор.

Погляди М. Фуко суттєво вплинули на розвиток пост-структуралізму передусім у Франції та США. Французький постструктуралізм виходить з ідеї декомпозиції тексту, тобто розкладу його на складові елементи, з яких він “витканий”.

Деконструктивізм. Цей напрям літературознавства виник у Франції наприкінці 1960-х років і є реакцією на новітні філософські та філологічні доктрини, перш за все такі, як феноменологія Гуссерля, лінгвістична теорія де Соссюра, дослідження структуралістів і психоаналітиків. Найвидатнішим представником деконструктивізму є Жак Дерріда (нар. 1930 p.), автор відомих праць “Про граматологію” (1967 p.), “Письмо і різниця” (1967 p.), “Розсіювання” (1972 p.), “Маргінеси філософії” (1972 p.), “Поштова картка: від Сократа до Фройда” (1980 p.), “Психея: відкриття іншого” (1987 р.), “Жак Дерріда” (1991 p.). Головним у його концепції є децентрування структури, тобто вчення про відсутність центру.

Будь-який текст, у тому числі й художній, можна не лише написати, а й конструювати й деконструювати, складати й розкладати, дописувати й переписувати, розписувати й описувати. Твердячи, що поза текстом нічого не існує, Ж. Дерріда обстоює ідею тексту, цілком позбавленого контексту.

Погляди французького вченого значною мірою вплинули на розвиток деконструктивізму в США, де утворилася Йєльська школа (П. де Ман, Дж. Міллер, Б. Джонсон). У Франції ідеї Ж. Дерріди поділяли М. Фуко, Р. Барт.

Ці ідеї дали поштовх для розвитку таких новітніх напрямів літературознавства, як Фемінізм (С. де Бовуар, Л. Іригірей, Г. Сіксу, К. Міллет, Е. Шовалтер) та Постколоніалізм (Е. Саїд, Г. Співак, Г. Бгабга).

Деякі вчені вважають, що час деконструктивізму минув: він зійшов зі сцени, поступившись місцем рецептивній естетиці.

Фемінізм. Сучасна феміністична критика розвивається двома потоками: один з них зародився у Франції (Ю. Крі-стева, Л. Іригірей, Г. Сіксу, Ш. Готьє), інший – у Сполучених Штатах Америки (В. Вульф, К. Міллет). Фундатор французької феміністичної теорії та критики – Юлія Крістева (нар.

1941 p.), учениця Р. Варта, автор низки фундаментальних праць, таких як “Есе із семіотики” (1971 р.), “Про китайських жінок” (1974 p.), “Влада страху: есе про приниження” (1980 p.), “Спочатку була любов: психоаналіз і віра” (1987 p.), “Чужинці щодо себе” (1988 р.). На формування літературознавчих поглядів Ю. Крістевої значний вплив мали ідеї відомих літературознавців радянської доби М. Ба-хтіна та Ю. Лотмана, а також Ж. Лякана, Ж. Дерріди та інших французьких мислителів XX століття.

У збірнику есе “Полігон” (1977 р.) дослідниця вперше порушує проблему “жіночої ідентичності”, пробує простежити в історичному аспекті систему оцінювання категорії “жіночності”. В інших працях Ю. Крістева детально розглядає процес приниження жінки в суспільстві. Переосмислює міфічні уявлення про любов, порівнює психоаналітичне й релігійне розуміння цієї категорії; аналізує образ “чужинця” у філософії та літературі, проблему неподібності як органічного елементу структури людської особистості. В есе “Stabat Mater” (1974 р.) Ю. Крістева писала: “Якщо говоримо про жінку і не можемо сказати, ким вона є.., то чи не інакше буде і з матір’ю, оскільки материнство – це тільки функція “другої статі”, якій чітко можна приписати існування?

Але тут ми знов наштовхуємося на парадокс. По-перше, ми живемо в цивілізації, в якій освячене (релігійне чи світське) уявлення про жіночність поглинає материнство. Однак коли приглянутися ближче, то це материнство виявиться фантазією втраченої території, яку виношують дорослі, чоловіки чи жінки; і щобільше, воно менше викликає ідеалізований архаїчний образ матері, ніж ідеалізацію стосунків, які пов’язують нас із нею, ідеалізацію, яку не можна злокалізувати, – ідеалізацію первинного нарцисизму. Тепер, коли фемінізм домагається нового трактування жіночності, тобто ідентифікації материнства із цим ідеалізованим непорозумінням, і відкидає цей образ та надуживання ним, він обминає правдивий досвід, який ця фантазія приховує. І який результат?

Деякі авангардні феміністичні групи заперечують і відкидають материнство. Або схвалення – свідоме чи ні – традиційних уявлень про нього багатьма чоловіками і жінками”.

Ж. Лякан у праці “Жіноча сексуальність” (1982 p.) порушив проблеми душі й бажання жінки.

На американський фемінізм значною мірою вплинула праця Сімони де Бовуар (1908-1986 pp.) “Друга стать”, в якій француженка розуміє стать не в біологічному, а в культурному плані, зосереджуючись на фундаментальних відмінностях жінки від чоловіка. Ідеї С. де Бовуар знайшли продовження й розвиток у книзі К. Міллет “Сексуальна політика” (1969 p.). Американка розрізняє поняття “стать” і “рід”. Перше з них є суто біологічним, а друге – психологічним.

Фемінізм заперечує фалоцентризм в усіх сферах людської діяльності, зосереджуючись на своєрідності і функціях роду в написанні й інтерпретації літературних текстів.

Постколоніальна критика. Цей напрям сучасного літературознавства виник у англомовному світі наприкінці 70-х років на базі інтеграції кращих досягнень деконструктивізму, психоаналізу, марксизму, нового історизму, фемінізму з урахуванням історичних і культурологічних моделей країн, що звільнилися від колоніального ярма. Вирішальну роль у створенні теорії постколоніаль-ної критики відіграла праця американця Едварда Саїда (1935 p.). Орієнталізм як наука виник на Заході й визначив для нього коло знань про Схід. Сходознавство народилося в умовах панування Заходу над Сходом.

Саїд започаткував цілий напрям досліджень, що деконструюють тексти колишніх метрополій, вказуючи на їх залежність від інтересів правлячих кіл світових лідерів. Марксистське крило постколоніалізму розглядає постколоніальність у літературі як спробу протистояти міжнародному капіталу.

У 90-х роках вивчення постколоніальної літературної теорії стало обов’язковим у багатьох англомовних навчальних закладах. Характерною особливістю постколоніальних студій є той факт, що переважно вони написані англійською чи французькою мовою, вихідцями з колишніх колоній, до того ж більшість з них не знає своїх автохтонних мов. Це дало підставу Марку Павлишину зіронізувати, що “авторитетний метадискурс про “третій світ” далі виходить із “першого світу”, а постколоніальні студії залишаються ще однією наукою Заходу про себе”.

Сьогодні спостерігаються прагнення зв’язати пост-колоніальну критику з українською літературою на руїнах колишнього Радянського Союзу, однак на Заході колишній Радянський Союз, Китайська Народна Республіка, Японія практично випадають із цього напряму. Захід обмежується метрополіями та їх колишніми володіннями в Азії, Африці та Латинській Америці.

Постмодернізм. Цей напрям виник на Заході у другій половині XX століття. На думку Карена Степаняна, це – “один із провідних (якщо не головний) напрям у світовій літературі та культурі останньої третини XX століття, що відтворив важливий етап релігійного, філософського й естетичного розвитку людської думки, давши чимало блискучих імен і творів”. Сам термін “постмодернізм” уперше почали вживати у США наприкінці 50-х років щодо “нової поезії”.

Пізніше його стали застосовувати, характеризуючи творчість представників школи “чорного гумору” (К. Кізі, К. Воннегута, У. Берроуза, Д. Геллера), яких називали іроністами історії, оскільки в їхньому доробку, як зазначає Т. Денисова, “світ і людина втратили зміст, залишилась лише какофонія сміху, фантасмагорія, чудернацька суміш трагічного й комічного, якась буфонада, фарс”.

Естетичні засади постмодернізму обгрунтували Л. Фід-лер, І. Гассан, С. Зонтаг. Вони вважають, що основна ідея напряму полягає в спробі уникнути розриву між високим і низьким мистецтвом, оскільки розрив є останнім пережитком класової структури індустріального суспільства, що несе в собі поділ літератури на елітарну й літературу для маси.

Світ в уяві постмодерністів постає як щось аморфне, розпливчасте, до кінця не визначене, а отже, незрозуміле й ірреальне. Автор, однак, і не повинен шукати сенс людського буття, він мусить його створювати, а для цього можуть згодитися вже написані раніше твори інших письменників. Автор має занурити читача в написане іншими, переосмисливши цитати, фрагменти, уривки, фабули з їхніх романів, повістей чи драм.

На думку Т. Кравченко, робиться це для того, щоб він зрозумів “всю безпідставність претензій на оригінальність індивідуальної творчості” будь-якого письменника.

В інтерпретації Фредріка Джеймсона (нар. 1934 p.), автора книг “Марксизм та форма” (1971 p.), “В’язниця мови” (1982 p.), “Постмодернізм чи культурна логіка пізнього капіталізму” (1993 p.), постмодернізм допомагає людині зрозуміти історію, але лише в текстуальній формі; розповідність художнього тексту потребує його інтерпретації, яка може відбутися шляхом заглиблення в історичний контекст твору, існуючий суспільний устрій і загальний горизонт людської історії.

І. Гассан окреслює постмодернізм як суму різноманітних рис, притаманних людству, таких як урбанізм, технологізм, “дегуманізація”, примітивізм, еротизм, експеримента-лізм. Постмодерністська література не руйнує буття, а лише висловлює іронію з приводу модерністської її інтерпретації. Основним предметом зображення у творах письменників цього напряму часто стає сам літературний процес. Текст пишеться заради тексту, при цьому форма починає домінувати над змістом.

Триває деканонізація усталених літературних традицій. Письменник свідомо виходить за межі існуючих жанрів, поєднуючи у творі часом важкопоєднувані естетичні принципи.

Іншої думки про постмодернізм відомий український письменник Юрій Андрухович, його самого часто вважають постмодерністом. Він назвав цей напрям однією “з інтелектуальних фікцій нашого часу”.

В основі західного постмодернізму лежить ідея загибелі сучасної світової культури.

За рубежем теоретичними проблемами постмодернізму займаються Жан-Франсуа Ліотард, Чарс Дженкс, Мі-шель Беналуз, Іван Фізер. Російський постмодернізм став предметом дослідження М. Липовецького “Русский постмодернизм: Очерки исторической поэтики” (Єкатеринбург, 1997). В українському літературознавстві подібних досліджень досі майже немає. Певний прогрес у цьому напрямку пов’язаний з дискусією, що тривала на сторінках журналу “Слово і час”, свідченням чого є публікації Т. Гундарової (1995, № 2; 1996, № 6; 1997, № 4), Т. Денисової (1995, № 2), а також “круглий стіл”, матеріали якого надруковані в третьому номері за 1999 рік.

Серед українських учених сформувалася думка, що “постмодернізм не є кінцевим продуктом людської свідомості, а лише певним етапом у процесі історії людського духу”.

Мультикультуралізм. Даний напрям літературознавства з’явився у США наприкінці XX століття. Теоретично він досі осмислений недостатньо, хоча має багату літературну практику. Як свідчать Т. Денисова та Г. Сиваченко, “неординарна багатоскладова американська нація природно реалізувала хистку невизначеність постмодернізму через більш заземлений мультикультуралізм, який саме “озвучив” тисячі різноманітних, неповторних живих американських голосів представників різних расових, етнічних, джендерних, локальних та інших конкретних струменів”.

Мультикультуралізм має свою базу в літературі різних етносів, що населяють Америку (афроамериканці, індіанці, чіканос – латиноамериканці, українці, євреї, вихідці з інших регіонів світу).

Наявність різних напрямів, течій, шкіл для багатонаціональної держави, якою є СІЛА, – здавна норма, “феномен мультикультуралізму, – зазначають українські науковці, – виявив структуротворчі функції плюралізму, що був притаманний американській літературі від її початків і, безперечно, мав певний вплив на формування націй та національної самосвідомості, але більше відчувався, ніж був видимим. Тепер же він став її, сказати б, “тілом”. Усе це багатство і розмаїття; вся поліглосія поєднується з ідеєю індивідуалізму як провідного концепту американської ментальності та літератури”.

Рецептивна естетика. Даний напрям літературознавства заснували німецькі вчені з Констанського університету Роберт Яусс (нар. 1921 р.) – автор праць “Історія літератури як провокація для літературознавця” (1970 p.), “Маленька апологія для естетичного досвіду” (1972 p.), “Естетичний досвід і літературна герменевтика” (1977 p.), Вольфганг hep (нар. 1926 p.) – автор праць “Імпліцит-ний читач: зразки комунікації у прозі від Буньяна до Бек-кета” (1972 р.), “Акт читання: теорія естетичної відповіді” (1976 р.), “Лоуренс Стерн: Трістан Шенді” (1988 р.) – та американці Дж.

Куллер, Е. Герш, С. Фіш. Обидва варіанти рецептивної естетики стали популярними ще в 70-ті роки. Це не естетика творчості, а естетика сприйняття.

Об’єктивна цінність культури (і літератури) минулого не являє для неї інтересу. Рецептивна естетика повністю зосереджена на сучасній людині. Все, що було раніше, має значення лише остільки, оскільки на нього звернена свідомість нашого сучасника.

Рецептивна естетика надає читачеві всі можливості для творення власного тексту з даного. Адже літературний твір – це лише подразнювач, що збуджує, викликає до життя ціле море думок, емоцій, уявлень читача, пов’язаних з його власним, а не письменницьким, досвідом. В уяві читача з’являються ідеї, поняття, які первісно не були закладені автором, і, навпаки, чимало з того, що хотів би вкласти автор у свідомість читача, лишається поза увагою.

Двох схожих думок про твір, згідно з теорією рецептивної естетики, бути не може, адже саме читання вносить суб’єктивний момент.

Рецептивна естетика заперечує поширену думку про те, що в художньому творі відображена певна конкретна реальність минулого. На думку Р. Яусса, текст твору не може бути ні дзеркалом, ні копією навколишньої дійсності. Він, швидше, має віртуальний сенс, тобто специфічне, притаманне тільки для даного твору значення (цілком відмінне від наукового). Це значення містить у собі щось раптове, часом провокаційне. В. Ізер вважав, що високохудожній твір має в собі стратегію заперечення, яка виявляє себе в різних формах, наприклад у запереченні персонажем певних усталених норм людської моралі.

Це дає авторові можливість розкрити принципову недосконалість, незавершеність і навіть непередбачуваність людської особистості.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

НОВІТНІ НАПРЯМИ ТА ТЕЧІЇ В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ