Образ сучасника у вітчизняній прозі останніх десятиліть. Тема природи у творчості В. Распутіна
Проза останніх десятиліть XX століття – поняття неоднорідне. У цей період входять як добутку ще радянської літератури, створені в рамках соцреализма, так і добутку, написані в період руйнування радянських канонів, у новому стилі постмодернізму. Сюди ж ставляться добутки, створені в постперестроечный період, які можна віднести до так званій “іншій” прозі. У всіх цих добутках присутнє образ сучасника, збірний портрет людей того часу.
Незважаючи на різницю авторів і часовий розкид, ми можемо говорити про якусь спільність цих добутків
Найчастіше в їхніх добутках описуються
Увага до цьому бедному, жебрака побуту, людині, що змушений існувати в умовах нескінченної боротьби за існування, породжує й особливі сюжети життя. Письменники відмовляються від колишній пафосности, височини, монументальності, навмисно знижуючи багато явищ життя, створюючи абсурдні ситуації. Для такої прози характерна естетика епатажу й шоку, присутність фізіологічних подробиць, використання мата й брудних слів. Образи сучасників створюються образами таких героїв, як Венечка Ерофеев з повісті Вен.
Ерофеева ” Москва-Петушки”, з його демонстративним юродством, алкоголізмом, ексцентрикою, бездомним сторожем з повістей Маканина. До рубежу століть, коли ситуація в політику й культурі початку стабілізуватися, образ сучасника
Перестав бути настільки хворобливим, навмисно зниженим. Література ставить перед собою завдання нового осмислення моральних цінностей, людини нової епохи. Значний внесок в осмислення образа сучасника й пошук людиною в переломну епоху моральних орієнтирів вніс В. Распутін. У своїх добутках він ставить непрості питання моральних ідеалів людини, шукає людини-праведника. Ці непрості питання він розкриває на прикладі простих людей, їх звичайного, повсякденного життя.
Така повість “Живи й помни”. Добуток написаний із властивим авторові глибоким знанням народного життя, психології простої людини. Із проблемою моральних цінностей тісно зв’язана й тема відносини природи й людини, який Распутін приділяє багато часу. Письменник вивчає тему загальної гармонії, що може з’явитися тільки в результаті людського відношення до природи і її багатств. Цю проблему автор вивчає в повісті “Прощання із Запеклої”. Матера – це й острів, і однойменне Село.
Триста років обживали це місце російські селяни. Неквапливо, без поспіху, іде життя на цьому острові. Усіх приймала Матера, усім ставала матір’ю й дбайливо вигодовувала дітей своїх, і діти відповідали їй любов’ю. Але на ріці вирішують будувати потужну електростанцію, і острів попадає в зону затоплення. Всіх жителів вирішено переселити в нове селище, але для них це катастрофа.
Валить весь їхній звичний уклад життя, всі, на чому вони виросли. Це батьківщина їхніх предків, у яку вони вклали душу. Але для чужих цей острів усього лише територія, зона затоплення.
Насамперед, новоявлені будівельники спробували знести на острові цвинтар. Дар’я, героїня повести, доходить висновку, що в людях і суспільстві стало втрачатися почуття совісності. Втрату совісті герої Распутіна зв’язують впрямую з відривом людини від землі, від своїх Корінь, від вікових традицій. Залишилися вірними Матере лише старі й баби. Молодь живе майбутнім і спокійно розстається зі своєї малої родиною.
Але письменник змушує задуматися, чи буде людина, що покинула свою рідну землю, що порвала зі своїми коріннями, щасливим, і, спалюючи мости, залишаючи Матеру, чи не втрачає він свою душу, свою моральну опору? Распутін не проти змін, він не намагається у своїй повісті протестувати проти всього нового, прогресивного, а змушує задуматися про такі перетворення в житті, які б не винищили людського в людині. У силах людей зберегти рідну землю, не дати еш зникнути без сліду, бути на ній не тимчасовим мешканцем, а вічним її хоронителем, щоб потім не випробовувати перед нащадками гіркота й сором за втрату чогось рідному, близького серцю