Образ Тетяни Ларіній у романі А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”


Інша справа – Тетяна, у любові до якої поет зізнається й з якої намагається бути поруч у важку для неї мінуту: “…з тобою разом сльози ллю”. Більше того, для Пушкіна, що распрощались із юнацькою романтикою й вільними й мимовільними подорожами, ідеал тепер “господарка… спокій, так щей горщик, так сам великий”.

И муза його перевтілюється в повітову панянку, у якій ми без праці довідаємося Тетяну Ларіну. Одноманітне сільське життя з нескінченним для панянки дозвіллям Тетяна прикрашало своєю фантазією, читанням романів, а ляльки

й ігри її не залучали. І були дитячі витівки Їй далекі: страшні оповідання Зимою в темряві ночей Зачаровували більше серце їй. Виросла під недреманным оком своєї няньки, що передала їй частина свого світовідчування,

Тетяна вірила преданьям

Простонародної старовини,

И снам, і картковим гаданьям,

И пророкуванням місяця.

И це не порок, уважає Пушкіна: “так нас Природа створила” – знаходити в страшному своїй принадності, вірити прикметам. Але не тільки це шукає Тетяна в природі. Як і автор, його героїня любить і розуміє природу, по-справжньому близька до неї.

Невидимими нитками зв’язана її свідомість із сільським неяскравим пейзажем. Здається, вона й сама така – проста й невибаглива. Але немає. “Тетяна – істота виняткове, натура глибока… жагуча”, – відзначав Бєлінський. Її душу чекала, жадала любові.

И дочекалася…

Відкрилися очі;

Вона сказала: це він!

Оточений ореолом незвичайності на тлі сусідів Дріб’язкових да Петушковых, Онєгін злився з романтичними образами, що жили в її душі. І автор, спокушений, як і його герой, в “науці страсті ніжної”, застерігає:

Ти в руки модного тирана

Уж віддала долю свою.

Загинеш, мила…

Поет, розуміючи, що “Тетяна любить не жартуючи”, що вона не холоднокровна кокетка, намагається виправдати її нехитре поводження, довірливість, “легкодумство страстей”. Лист Тетяни до Онєгіна свято для нього, наповнює його “таємного тоскою”, що йде від чистоти нерозділеного почуття. Посланням Тани був торкнутий навіть Онєгін, але лише на мінуту. Порозумівшись із сумною героїнею, він, по іронічному зауваженню автора, “дуже мило надійшов”.

Але це пояснення нічого не змінило, любов Тетяни не згасла. Якщо раніше дівчина любила беззавітно, беззвітно, то після віщого сну, іменин, дуелі й загибелі Ленского вона намагається зрозуміти людину, якій віддали перше почуття: Дивак сумний і небезпечний, Созданье пекла иль небес, Цей ангел, цей гордовитий біс, Що ж він?

Відвідуючи будинок Онєгіна, читаючи його книги, Тетяна починає усвідомлювати, що цілий мир раніше був схований від її, що людина не укладається у звичні життєві схеми. Вона не тільки дозволяє загадку Онєгіна, вона сама тепер, у новому своєму житті світської дами, стає такою ж загадкою: Їй виразно все. Проста діва, Із мріями, серцем колишніх днів, Тепер знову воскресла в ній. Пишність і мішуру світла вона готова віддати за ті місця, де була щаслива колись.

Любов усе ще живе в ній, але обман і неправда не в її натурі. Пушкіна й у цю мить поруч із улюбленої ним Тетяною.

Подих жалю героїні – “А щастя було так можливо, так бливко!..” – міг належати й авторові, і Онєгіну, і читачеві, що розуміє, що теперішня любов не відбулася в часі й просторі. Так сильна чарівність пушкінської героїні, що повз неї, за рідкісним винятком, равнодушно ніхто не проходив. Бєлінський, захоплюючись жвавістю образа, ставив у заслугу Пушкіну те, що “він перший поетично відтворив в особі Тетяни російську жінку”.



Образ Тетяни Ларіній у романі А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”