Образ України в романі Л. Костенко “Маруся Чурай”

Сюжет віршованого роману Ліни Костенко “Маруся Чурай” умовно можна поділити на дві частини: історію взаємин Марусі з Грицьком Бобренком та її покаянний шлях до Києва – на прощу. Не випадковим є такий композиційний вибір поетеси – у її творчості взагалі нема нічого випадкового. Маруся Чурай пережила страшну особисту трагедію – вона готова до того, щоби прийняти до серця трагедію свого рідного краю. І так само не випадково Ліна Костенко зводить у мандрах двох подорожніх: народну співачку і мандрівного дяка. Дяк у творі не має імені

– на те він і вічний мандрівник (світ ловив його, але не впіймав, відтак – і не назвав).

Але однозначно ідентифікується інше: він вільний філософ, “не вільний” тільки від одного – від рідного національного кореня, і усвідомлення цієї необхідної неволі дає йому сили повернутися із закордонних мандрів до України, на яку знову хочеться глянути і про яку – з погляду бувальця – знову хочеться помислити.

Історія пишеться людьми. Вона ж і відбувається в людях. Окрім центральних персонажів роману, у ньому згадуються і деякі відомі історичні постаті, другорядні з точки зору розвитку любовної колізії

і зовсім не другорядні з погляду створення ще одного важливого образу – образу України.

Він присутній вже і в першій частині роману. Маруся як символ народного поета і співця, полтавський козацький полк, сама Полтава – один із осередків вільнолюбного лицарського духу – все це також Україна. Але збагачується, стає масштабним її образ саме тоді, коли Чураївна виходить за межі “маленької батьківщини” – свого рідного міста.

Мандрівка робить гострішим і проникливішим зір, а побачене дає простір почуттям і роздумам. Маруся зупиняється у подиві перед красою рідного краю:

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –

Оці степи, це небо, ці ліси,

Усе так гарно, чисто, незрадливо,

Усе як є – дорога, явори,

Усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

Що хоч спинись і з Богом говори.

Але ж далі… Далі дорога приводить подорожуючих поміж “села удовині”, де панує страшна руїна, мор, злидні. Та й сама дорога нагадує, як каже супутник-дяк, стражденний шлях, бо покарані уздовж неї українські непокірні зазнали не менших страждань, ніж ті древні бунтівні раби, яких було розіп’ято обабіч дороги з Риму.

Тож і в такому вигляді постає Україна перед очима прочан. Із уст мандрівного дяка проситься сумний рефрен: “… люди, люди, Божа подоба, до чого ж ви цю землю довели?!” Перетягують її долю, наче той канат на якомусь дикому довготривалому змаганні. По один бік – такі, як Наливайко:

Був молодий і гарний був на вроду.

І жив, і вмер, як личить козаку.

За те, що він боровся за свободу,

Його спалили в мідному бику!

По другий бік – схожі на Ярему Вишневецького:

Упир з холодними очима,

Пихатий словом і чолом,

Душа підступна і злочинна,

Закута в панцир і шолом.

Уламок лицарського роду,

Мучитель власного народу…

Тримав усе оружною рукою.

Був кам’яніший од своїх твердинь.

Горіли села, кров лилась рікою,

Коли тікав степами на Волинь.

Саме з руки таких, як цей, вельможних, наплодилося по Україні доволі чужих панів та підпанків, на зразок “ходачкової шляхти” (як от Рох Яблоновський чи Тадеуш Пика). Отак спільними зусиллями зайшлих вояк з доморощених недолюдків багатий, щедрий край довели до того, що цілі сім’ї зриваються з рідних сіл, утікаючи від голоду, що і сам Київ спалено та сплюндровано, що, здається, вже нічого доброго не буде на цій землі.

То чи про це роман? Чи таким безрадісним пророцтвом віє від змальованих у ньому картин? Зовсім ні. Чураївну чекає шлях додому. А там, у Полтаві, триває боротьба за Україну, свободу, майбутнє. І нескорене місто витримує зимову облогу польського війська і найманців польської корони.

У Полтаву приходить нова весна із новими надіями.

Добре сказав старенький дяк: спочатку мусить бути Слово (“якби які лелеки Гомера нам в колиску принесли”, “ще Україна в слові не зачата. Дай, Боже, їй родити це дитя!”). Бо саме Слово доносить образ України до все нових поколінь, долаючи час.

Воно не дає забути, воно дозволяє осмислити. Вмовкає Чураївна – хтось підхоплює її пісні. А це вже – дія, вчинок. Це вже реставрує Україну у нас самих – від найдавніших часів і донині.

Та й сам роман Ліни Костенко, написаний у не найкращі для Вітчизни часи, хіба не є переконливим свідченням того, що наш край, як фенікс, щоразу відроджується з попелу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Образ України в романі Л. Костенко “Маруся Чурай”