Образ Володьки Лободи (за романом Олеся Гончара “Собор”)
Образ Володьки Лободи (за романом Олеся Гончара “Собор”)
Той будує, той руйнує…
Т. Г. Шевченко “Сон”
“Чи світ іде до того… що на арену виступають тільки двоє: Руйнач і Будівник… ” – говорить професор Яворницький у романі О. Гончара “Собор”.
Будівники зводять величні споруди, вирощують сади і хліб, творять красу, захищають добро, бережуть собори людських душ. Руйначі нищать природу, паплюжать красу, прагнуть перетворити людські душі на купу цегли, або зовсім її знищити. Будівельників значно більше,
А “зайнятий руйнуванням неминуче деградує”.
Яскравим представником Руйначів виступає в романі О. Гончара “Собор” “висуванець”, “батькопродавець” і духовний пігмей Володька Лобода.
Володимир – син старого сталевара, чесної і мудрої людини. Але він потрапляє в абсолютну залежність від “наркотику владолюбства, героїну кар’єризму”, стає своєрідним Геростратом нашого часу.
Кажуть, що все ліпше пізнається у порівнянні. Роман “Собор” “населений” прекрасними людьми, і саме в порівнянні з ними ми так виразно бачимо жалюгідність цього
Контраст між Будівниками і Руйначем Володькою Лободою відчувається в усьому.
Для перших кохання – основа життя, продовження роду людського. Для Володьки його ніби не існує – у дівчині він бачить красиву річ, яку ще треба “шліфувати” під свій смак.
Будівники близькі до природи, Лобода-старший закликає кожного посадити дерево, у той час як Лобода-молодший збирається чи то затопити, чи то висушити плавні, байдуже, що саме, аби привернути до себе увагу начальства.
Будівники не втрачають історичної пам’яті, вони знають своїх предків і шанують їх. Яворницький ризикував життям, щоб врятувати козацький музей, уся Зачіплянка обурювалася через зникнення таблички -“паспорта” з історичної пам’ятки – собору. А Володька лобода?
У нього руки сверблять перетворити цю прекрасну споруду на купу цегли, бо на його думку собор – “мотлох віків”. Існування ж собору ніби підкреслює ницість і дріб’язковість його власної душі.
Важливу роль відіграє в житті людини прекрасне. а хіба це здатен зрозуміти такий-от “висуванець”?
Світ творять трударі. Старі сталевари в будинку інвалідів не можуть сидіти склавши руки, і працюють у своєму підсобному господарстві. Як до творчості ставиться до власної ливарської праці Іван Баглай.
Микола Баглай та Олекса-механік прагнуть створити димоуловлювачі, щоб люди дихали чистим повітрям. Єлька пестить колоски, вирощені її подругами…
А що робить Володька? Лише метушиться, сьорбає юшку з браконьєрами та робить капості порядним людям.
То який же ж слід залишиться після нього на землі? Хіба що з тих, що їх хочеться витерти з чистої підлоги брудною ганчіркою.
Людину людиною роблять доброта і чуйність. Старий Лобода відчуває тяжкий настрій незнайомої дівчини і прагне їй допомогти, у той час, як його горе-син брутально ображає старого вчителя. Ставлення Володьки до рідного батька теж яскраво характеризує його як Руйнача. Спочатку він бере старого Лободу до себе, але – чому? “Біля мене будете, тату, а то скажуть, наче у вас і сина нема!
А ви ж заслужений металург, з вашою славою і мені легше… ” – пояснює він. Та навіть така “добра справа” виявилась для нього надто складною – невдовзі з вражаючою легкістю Володька відправляє батька до будинку ветеранів і навіть майже не навідується до нього.
“Казали колись, … що в людини на плечі, і на лівім, і на правім, сидить невидимий… товариш Дух, так його назвемо. Один підказує: роби добро, а другий у друге вухо нашіптує, підбиває на зло… ” – говорить у романі Гончара старий Нечуйвітер. Питання в тому – кого саме слухатиметься людина…
Добро і зло споконвіку в двобої. Від самого створення світу виникли протилежності: Бог і диявол, Авель і Каїн, любов і ненависть, воля і рабство, добробут і злидні, творчість і руйнування… Але ми бачимо в романі, що Будівників усе ж таки більше.
Тож давайте прислухатись саме до доброго “товариша Духа”. Не варто наслідувати прикладу Володьки-“висуванця”. Тоді нам вдасться зберегти найпотрібніше – собори нашої душі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)