Образ Воздвиженського у романі І. Нечуя-Левицького “Хмари”
Відсутність авторської симпатії до образу Воздвиженського відчувається уже в його портреті. Він один “вищий від усіх цілою головою” був “поводатарем” Тульських студентів – “… великий, як обеліск”, рум’яний, його “повні щоки були здорові якось по-сільському”. Він мав “жилаві руки, кремезні плечі й шию і скидався на крамаря-коробейника”.
Портрет виписаний індивідуалізовано, в дусі натуральної школи. Автор неначе підкреслюючи на фоні його фізичної мочі духовну неміч, не подає широкого і розлогого портрета
Дивлячись на такі розкоші всім тульським студентам захотілося стати київськими митрополитами. Але дбатимуть такі чужоземні митрополити не про добробут народу, за рахунок якого вони збираються жити, а за власне благополуччя. Таким був і Воздвиженський.
Жадоба до теплого місця та ситого життя обумовили його поведінку та вчинки під час навчання в Київській духовній академії. Воздвиженський – людина аморальна. Він без утисків сумління маніпулює людьми. Щоб залишитись у Києві і на добрій посаді він починає залицятися, про людське око, щоб одурити ректора, до доньки протоієрея, бо “він був земляк і товариш ректорів по школах”.
Однак, насправді “жениться там не думав, бо протоієрей був небагатий”.
Воздвиженському було байдуже, що він зламав заради власної вигоди долю невинної дівчини, що люди навіть на його весіллі з Мартою говорили, що він дівочий зрадник, що одну ніби кохав, а другу взяв за дружину через жадобу до посагу. Цей нездара хитрощами домігся успішного закінчення академії і посади професора, а потім вигідно одружився з дочкою Сухобруса.
Йому чужі інтереси науки та виховання молоді. Викладацька робота для нього – лише засіб посісти помітне становище в суспільстві. “Воздвиженський не любив науки, не поважав її, мав її тільки за спосіб прокласти собі стежку в житті і як можна витягти з неї через це грошей, їжі, напитків і всякого добра!”. У своїх лекціях він десятками років не міняв нічого, однак, не розуміючи, що він викладає, не міг запам’ятати ні слова й читав із пожовклих промаслених сніданками папірців.
Студенти не любили лекцій Воздвиженського, а щоб не була аудиторія зовсім порожньою, вони ходили до нього на заняття по черзі.
Непрофесійність лектора, однак, не стала на заваді для ректорської ласки, який допустив свого земляка-улюбленця до університетської казни.
Воздвиженському були чужими інтереси народу, на землі якого він живе і коштом праці якого існує. Він ненавидить мову і ладен навіть спалити книжку з українськими піснями. Таке ставлення до книжки абсолютно протирічить сутності вченої інтелігентної людини.
Воздвиженському навіть чужа та робота, яку він виконує. Він певен, що росіянин на поневоленій Україні і без надмірного затрачення зусиль створить собі блискучу кар’єру, аби лишень вивчив мистецтво підлабузнення до вищого керівництва, яке теж походило з росіян, тому лекції читав при повній байдужості аудиторії, а наміри Дашковича вивчати народ, його мову і культуру викликали у нього тільки саркастичний усміх.
Отож, Воздвиженський шукає в науці матеріальної вигоди, виконує роботу лише в тих межах, які необхідні для прожиття, книжками не цікавиться ніякими, ні філософськими, ні слов’янофільськими, ні навіть московськими, а українські він просто ненавидить. Його ненависть до всього українського вилилася саме в акті спалення книжки з українськими піснями. У цій сцені втілена шовіністична політика російського уряду до України. Нищення всього українського продовжувалося уже в Радянському Союзі, але з більшим розмахом, ніж у Воздвиженського.
Агент більшовицького кадебе Погружальський у 1965 р. підпалив уже не одну книжку, а всю Центральну наукову бібліотеку Української Академії наук у Києві.
Воздвиженський, як справжній великорос, визнає і поважає лише силу, яку на вістрях штиків несе москаль.
У романі І. Нечуй-Левицького “Хмари” в образі Воздвиженського зображено українську інтелігенцію, яка живе в Україні, але не бачить в ній своєї Батьківщини, не переймається до неї патріотичною любов’ю.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)