Образи матері й дитини в творчості Т. Г. Шевченка
Тарас Григорович Шевченко – тонкий, проникливий лірик, поет-громадянин, який залишив нащадкам неоціненну книгу народного життя, відстояв і зберіг національну гідність свого багатостраждального українського народу. Для нас він – тайна, над розгадкою якої буде працювати ще не одне покоління, криниця з холодною джерельною водою, яка затамовує духовну спрагу народу. Щораз, спілкуючись з нетлінною творчою спадщиною великого сина українського народу, знаходимо щось нове, хвилююче, невідоме досі.
Шевченко дуже любив дітей, мріяв про власний
Ох, діти! Діти! Діти!
Велика Божа благодать!
Матір і дитя для Тараса Григоровича – святі. Він оспівує, возвеличує “пренепоручную, святую” жінку-матір і дитя:
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая матір молодая
З своїм дитяточком малим.
Українців завжди з пошаною ставилися до матері. І ці рядки є сучасними, бо Шевченко відображає в них моральні цінності нашого народу.
Майбутнє свого пригнобленого народу поет не мислить поза щастям матері Й
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати.
“Катерина… ” В уяві одразу ж постають і глибоко поетичний, овіяний смутком образ Катерини у латаній свитині, “на плечах торбина, в руках ціпок” з поеми і такий же поетичний, хоча дещо прикрашений, – з картини. Співчутливо ставився Тарас Григорович до своєї героїні. Він не осуджує героїню, для Шевченка залишається незаперечною її висока людська гідність, духовна краса і святість почуттів. Ніжність і смуток у словах поета, звернених до своєї Катрусі:
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Український народ тягнувся до освіти. У поемі “Сова” бідна вдова-мати тяжко поневірялася в наймах, щоб її єдиний син ходив до школи:
І день, і ніч працювала,
Подушне платила,
Щоб і воно, удовине.
До школи ходило.
Трагічно звучить фінал твору: “письменного і вродливого” вдовиного сина закували в москалі, а нещасна мати збожеволіла від горя. Кріпацькі діти якщо й навчалися, то, як правило, в дячків. Таке навчання пройшов і сам Шевченко. У вірші “Доля” він із сумом згадував:
… Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
Особливо важливо, на думку Шевченка, виховувати любов до рідного слова. Доки живе мова в устах народу, доти живий і народ, вмерла мова – вмер і народ. Ці думки Шевченко Тарас Григорович стверджував усім своїм життям і нетлінною творчістю.
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю.
Якщо забудемо війну,
Війна на нас чекає.
(З пісні.)
Щоб там не казали, життя – це диво, дар, який нам дав Бог для того, щоб робити добро, залишити на цій землі свій слід за цей мізерний в порівнянні з вічністю час, який нам наданий.
А ми… Що ми? Сперечаємося, навіть воюємо заради якихось дрібниць. “Нічого ж собі дрібниці! – скажете ви, – а гроші, влада, багатство?.” Так, це все – мізер, дрібниці у порівнянні з такими вічними цінностями, як життя людини, кохання, материнство… А навкруги все знаходять засоби так званої “оборони”. І з’являються бомби: атомна, водородна, якісь ще.
А результат – тисячі загиблих від вибухів випробувань, покалічених тіл ї душ.
Україна – держава з дуже складною історією. Плодючі землі, м’який клімат завжди приваблювали іноземних загарбників. І кого у нас тільки не було! Скіфи, готи, татари, литовці, поляки та інші. Можна сказати, що українці завжди були в полоні: територіальному, національному і релігійному.
Може, тому у нас, українців, з’явився своєрідний “комплекс неповноцінності”, який має назву “відчуття полоненого, раба”, жахлива байдужість до всього? Будь ласка, не дивуйтеся. Чим ще можна пояснити те, що протягом останніх десятиліть і взагалі всього XX століття життя людини у нас ці пустий так дешево? Спочатку терор революціонерів комуністів, потім голодомор 30-х років, сталінські табори. Кажуть, що Гітлер не винайшов нічого нового в своїх катуваннях, він використовував винаходи радянських “спеціалістів” для сталінських концентраційних таборів.
Але добре, кажуть, хто згадає минуле, тому й око геть. Залишимо Радянський Союз. Візьмемо наші часи. Навкруги щодня вбивають підприємців, адвокатів, журналістів… Але жахливо не те, що здебільшого ці вбивства не розкриваються.
Жахливо те, що ми починаємо звикати до цього. Почувши новини про новий злочин, у нас виникає думка: “Ну що ж, нічого не поробиш. Головне, що це не трапилося зі мною”. Всі думають, що лихо їх обмине. Я не виключення.
Але в мене було гірше: я жила за чудовим принципом: “всі люди – брати”. Але влітку до моєї квартири увірвалися двоє злодіїв. Вони, як це звичайно буває, шукали гроші, коштовності. Я залишилася жива (я була вдома) завдяки тому, що вони дуже поспішали. І, дякувати Богові, мені не заподіяли ніякого лиха. Але я тепер не думаю, що, якщо не думаєш про небезпеку, вона тебе не чіпатиме.
Я цим хочу сказати, що наша байдужість призводить до страшенних війн. “Після нас – хоч потоп!” – так, здається сказав, Людовик XV. Поет закликає нас помиритися і забути образи. А зробивши це, ми збережемо мир в нашій країні. Потрібно впустити любов до серця, взятись за руки і попросити один в одного вибачення за всі образи.
Але… якби ж то так!..
(1 votes, average: 5.00 out of 5)