Головна ⇒ 📌Твори з української літератури ⇒ Образи природи в М. Ю. Лермонтова (На прикладі декількох віршів)

Образи природи в М. Ю. Лермонтова (На прикладі декількох віршів)

1. Самотні природні образи. 2. Променисті й радісні пейзажі. 3. Цілюща сила природи.

У природі ніщо не пропадає, крім самої природи А. Крижановский Картини природи, що виникають під пером М. Ю. Лермонтова, мають особливу властивість, яку можна назвати душею. Весь цей органічний і неорганічний мир стає дуже близькими не тільки самому поетові, але й нам Здається, що природа намагається почати розмовляти із читачем на своїй мові.

При цьому фарби, використовувані Лермонтовим для передачі всіх відтінків цього своєрідного звертання, стають також

дуже близькими й рідними. Природа довірливо оповідає нам про свої ідеали, мрії й прагнення. У ній відсутня хитрість і лукавство, тому ми цілком довіряємо їй і одержуємо можливість поділитися з новим знайомим своїми наболілими проблемами У німій природній тиші ми знаходимо того друга, який не змогли знайти серед людей.

У цьому наша історія чимсь дуже схожа на творчу долю Лермонтова, що нерідко залишався самотнім у великому світському суспільстві. У своїй творчості М. Ю. Лермонтов використовує не тільки яскраві визначення для характеристики оточення, наприклад, у рядку “Як часто пестрою толпою оточений… “.

Він знаходить зрозумілі для нас фігури й у природі.

Адже нам може бути й не відоме те коло спілкування, у якому колись обертався поет.

Але через окремі образи такі, як сосна, стрімчак, ми можемо намалювати у своїй уяві цілком конкретну картину, здатну наблизити нас і поріднити з поетичною душею. Звернемося до одного вірша “На півночі дикому коштує самотньо… “. Джерелом цього добутку є текст німецького поета Г. Гейне.

Але нам воно цікаво тому, що автор і в перекладі звертається до тих почуттям, які його хвилюють у цей момент незважаючи на те що при такому перекладанні він далеко йде від самого оригіналу.

Звертає увагу на таке розходження в текстах двох поетів критик И. Л. Андроников: “Вірш Лермонтова написано не про розлуку закоханих, як у Гейне, а про трагедію самітності, непереборної роз’єднаності людей”. И ми відразу розуміємо, що знову спливають знайомі нам уже нотки самітності, які показані тепер через природні образи. Першого ж рядка говорять про те, що сосну оточує холод.

Це й північ із його суворим кліматом і дикістю.

Це й гола вершина. Таке оточення навіває на неї сон. Але в цьому царстві холоду в дерева все-таки перебуває один друг – сніг Він своєю сипучою масою вкриває самотню сосну, а заколисує її шум вітру, що розгойдує гілки в такт настрою. На півночі дикому коштує самотньо На голій вершині сосна И дрімає, гойдаючись, і снігом сипучим Одягнена, як ризою вона.

Помітимо, що поет порівнює одіяння дерева з ризою.

По тлумачному словнику З. И. Ожегова, це одяг священика при богослужінні. Так, у добутку автора виникає новий зміст. Самотня сосна персоніфікує не тільки самотньої людини, але й священика, що може принести полегшення якійсь душі.

Він зможе словом або молитвою допомогти в Горе або розділити радість. Імовірно, тому сосна так самотня. Адже тільки в повній тиші можна почути того, хто бідує впомощи. Ця безмовність не порушує манірний і світський шум, у якому людина просто губиться.

Воно не стає частиною суспільства, на – Зворот, перебуває на самоті.

Однак саме в оточенні природи й серед її пишноти можна відчути себе часточкою цілого й не турбуватися про сторонні проблеми. У такому щиросердечному й прекрасному оздобленні сосна забуває про свою самітність, вона поринає в сон. І саме в цьому стану одержує шанс знайти родинну їй душу – таку ж самотню пальму.

У силу природних обставин вони не можуть бути разом. Але завдяки сну – прикордонному стану, що розділяє два мири: реальн і нереальний – можна знайти того, хто тобі доріг. Імовірно, поет показує нам, що й у такому роз’єднаному світі залишається надія: знайти такого ж по світовідчуванню людини. Це підкреслюється в переклику образів, які використовується при описі дерев: північ дикий і пустеля далека, гола вершина й горючий стрімчак.

Але в цей же час є й певний контрастний опис Сосна в такому холодному царстві засипає.

Пальма ж навпаки прекрасна, і свою красу вона дарує висхідному сонцю. І сниться їй усе, що в пустелі далекої, У тім краї, де сонця схід, Одна й смутна на стрімчаку пальному Прекрасна пальма росте. М. Ю. Лермонтов майстерно володіє кистю пейзажиста. Він уміє в одному слові-штриху запам’ятати скороминуще И така мить проходить через роки, пропонуючи кожному з нас знову й знову звернутися до цієї природної краси.

Таким променистим і радісним пейзажем у творчості поета стає вірш “Стрімчак”.

Здається, що художник використовував всі свої фарби, щоб спробувати підібрати підходящі відтінки для опису природної пишноти. Ночувала хмаринка золота На груди стрімчака-велетня; Ранком у шлях вона умчалася рано, По лазурі весело граючи… Легкість, легкість, який володіє прекрасна хмаринка, передається й тим предметам, до яких вона доторкається, наприклад, стрімчак-велетень.

Ми нічого про нього не знаємо. Але те, що він зміг дати притулок маленьку хмаринку говорить про його великий і добрій душі Він стає в нашім поданні казковим добрим велетнем, що свою силу використовує не на шкоду, а для захисту. Однієї з рис спадщини М. Ю. Лермонтова є опис такої природи, що у його поетичній творчості наділяється душею. Дана якість автор передає стрімчаку-велетневі А щоб нам було більш зрозуміло подібне зіставлення, він підкреслює в ньому певні властивості, показуючи тим самим, що в ньому будь-яка людина може знайти собі родинну душу.

Так, у стрімчака з’являються зморшки.

Вони дані йому для того, щоб зберегти те тепло, що усього лише на нічний час подарувала йому родинна душа – хмаринка. Але залишився вологий слід у зморшці Старого стрімчака. Хмаринка знаходить собі притулок за час далекої подорожі, але по небу однаково несеться одна до нового невідомого їй другові.

А стрімчак не може вільно пересуватися, тому йому доводиться тільки шкодувати про тім часі, коли він був не один. Але навіть такий великий і сильний стрімчак, що вкрив маленьку хмаринку, не може сховати сліз, що передвіщають йому нова самітність… Самотньо Він коштує, задумався глибоко, И тихенько плаче він у пустелі.

Незважаючи на те що при описі природи однаково прослизають нотки самітності, поет прагне в єдиний рідний йому мир краси й гармонії.

Саме він своїм спокоєм і пишнотою не стільки скоряв поета, скільки лікував його поранену душу. Так в одному союзесовмещались дві душі, родинні по своїх переживаннях і поданням про жорстокий світ, що їх оточує. М. Ю. Лермонтов не завжди використовує природні образи як головних героїв.

Нерідко вони стають своєрідним тлом нової картини.

У такий спосіб нашаровується два сюжети, здатних з різних сторін показати людські почуття й відносини. Таким є вірш “Вітрило”. У цьому добутку самотнім є вітрило, незважаючи на те що його оточує велике море не тільки земне, але й повітряне Але цього разу нам розповідається про те, що могло б з’явиться причиною такого стану. Вітрило не знайшло собі місця в минулому, не бачить він його й у майбутньому.

Біліє вітрило самотній У тумані моря блакитному!..

Що шукає він у країні далекої? Що кинув він у краї рідному?.. Роздуми й порочне коло самітності руйнують різні звуки: свист вітру, скрип щогли. Вони немов намагаються вгадати, до чого прагне біле вітрило.

Але відповіді знайти не можуть, тому що головним для мандрівника не є щастя.

Він дуже далекий від нього й до нього прагне. Можливо, він розуміє, що його немає на світі. Грають хвилі – вітер свище, И щогла гнеться й скрипить…

На жаль, – він счастия не шукає И не від счастия біжить! Але природа, цей могутній організм, переконує його у зворотному. Всією своєю енергією вона прагне вдихнути в нього нове життя, щоб біле самотнє вітрило радувалося легкому й попутному вітру.

Для цього його огортає блакитний струмінь, добре золотаве сонечко. Однак поряд з такою пишнотою з ним однаково залишається тривога. Тому він просить нової бури, що у цей момент більше відповідає його щиросердечному стану, чим заспокійлива й сліпуча краса прекрасного моря. Під ним струмінь світлішай лазурі, Над ним промінь сонця золотий…

А він, заколотний, просить бури, Начебто в бурах є спокій!

Знову й знову М. Ю. Лермонтов звертається до природних образів і в кожному з них запам’ятовує не тільки скороминущі природні прояви, але й залишає часточки своєї душі, які в такому обличии стають нам дуже близькими й рідними. Він не використовує пафосних слів і яскравих висловлень. Але ми однаково розуміє, що тільки бура може показати ступінь його щиросердечної тривоги. Адже сумніви й тривоги, виражені поетом за допомогою пейзажу, ми неодмінно зіставляємо з людськими почуттями

Образи природи в М. Ю. Лермонтова (На прикладі декількох віршів)

« Короткий зміст повести Кандид Вольтера

ЧиЛегко бути другом? »

Related posts: