Образна система твору “Кайдашева сім’я”

Іван Нечуй-Левицький розпочинав свої Твори з панорамного малюнку місця дії, з докладних описів зовнішності персонажів. При цьому він охоче вдавався до контрасту. Ось і “Кайдашеву сім’ю” розпочинає мальовничий панорамний пейзаж гористого Правобережжя. Автор, зокрема, наголошує: “На тих горах скрізь стримлять козацькі могили, куди тільки кинеш оком.

Увесь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де під безлічними могилами похована українська воля”. Сам собою напрошується висновок: одна з головних причин

того, що Україна деградує, “кайдашіє”, є колоніальне ярмо, втрата волі, козацького духу. Уже в експозиції проявляється різкий контраст.

Карпо і Лаврін – протилежності: один має батьківські карі гострі очі, другий схожий з виду на матір; один кремезний, другий – тендітний; один насуплений, сердитий, мовчазний, другий – веселий, привітний, балакучий…

Характери персонажів у “Кайдашевій сім’ї”, як правило, статичні. Письменник робить акцент на домінантах, виокремлюючи одну-дві риси у вдачах героїв. В Омелька Кайдаша – богобоязливість і чарколюбство, у Кайдашихи – чваньковитість, у Мотрі

– сварливість.

Чи не найбільших змін зазнає характер Мелашки: у ній – спочатку ліричній, ніжній дівчині – теж поселяється “біс” чвар.

Цікаво, що в повісті майже немає сцен, у яких би лунав сміх. ” Кайдашева сім’я ” населена дуже серйозними людьми. Їм не до сміху, оскільки всі вони – учасники великої родинно-побутової війни, якій не видно кінця. Іван Франко вважав, що “І. Нечуй-Левицький малює в “Кайдашевій сім’ї” гірку картину розпаду українського патріархалізму під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена”. Справді, роль батька в Кайдашів зведено нанівець. Омелько Кайдаш, по суті, ніяк не впливає на перебіг подій у власній хаті.

Він пливе за течією, а коли й пробує якось утрутитися в домашні чвари, то зазнає поразки. Образ голови родини трагікомічний: з одного боку, він богобоязливий, палко вірить у святу Параскеву-П’ятницю, яка ніби рятує від наглої смерті й не дасть потонути у воді, а з іншого – він любить “заглядати в чарку”, що потім його погубила, до речі, у ту ж таки п’ятницю. Омелько не може зрозуміти й цілком природного бажання синів мати свою землю, тобто відчувати себе господарями.

Родинні чвари переходять межу моральності: Карпо навіть піднімає руку на рідного батька.

Формування світогляду Марусі Кайдашихи, як і Омелька, припало на добу кріпацтва, вона довго “терлася коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові, повага до панів. Вона любила цілувати їх у руки, кланялась, підсолоджувала свою розмову з ними”. І після кріпацтва Кай-дашиху запрошували як куховарку пани й попи, чим вона дуже пишалася. Так і згадується демонстрація панських манер Кайдашихи перед родиною Довбишів під час “розглядин”, її приказування “проше вас”, над чим сміялося все Село (за це Кайдашиха здобула прізвисько “пані економша”).

Жорстокість, егоїзм і лицемірство Кайдашихи виявляються саме в стосунках із невістками. Яскравим засобом, що характеризує Марусю, є її мова. Спочатку в її звертаннях до Мотрі багато меду: “моє золото”, “серце”, “дитя моє”, – а згодом:

” – Дай сюди мотовило! Це не твоє, а моє. Принеси од свого батька та й мотай на йому, про мене, свої жили, – крикнула Кайдашиха й ухопила рукою мотовило…

А. Базилевич. Ілюстрація до повісті І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”

– Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш! – кричала Кайдашиха й сіпала до себе мотовило…

– Це не Мотря, а бендерська чума…

– Твої діти такі зміюки, як i ти… Наплодила вовченят, то не пускай до моєї дiжi…”

Не поступається в лихослів’ї Кайдашисі й “бриклива” Мотря, з її уст лунають репліки на зразок:

” – Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка! (про Кайдашиху, звертаючись до дітей).

– У мене свекруха люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з носа горить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од її очей молоко кисне”.

Якщо характери старих Кайдашів статичні, бо сформовані (уже представляють ціле покоління українського селянства), то в молодшого покоління вони

Тільки формуються.

Старший син Карпо в молодому віці доволі мовчазний і замкнутий, але, одружившись, починає все відвертіше виявляти свій норов: в одній із сварок він називає батька “іродовою душею” і навіть піднімає на нього руку; дізнавшись, що мати закрила у своєму хліві його коня, хапає її за плечі, притискає з усієї сили до стінки й несамовито кричить: “…їжте мене або я вас з’їм!”, а потім з дрючком женеться за Кайда-шихою, доки та не вскочила в ставок. І вже зовсім цинічно звучать його слова: “Не так шкода мені матері, як шкода чобіт!” Тож недарма громада вибрала Карпа десяцьким, знаючи про його жорстокість, адже з нього “буде добрий сіпака”.

До пари Карпові Мотря, “бриклива”, “з перцем”, “робоча та проворна”, “куслива, як муха в Спасівку” – словом, його омріяний ще в парубоцькі роки ідеал. Вона теж із часом стає все жорстокішою (не без “допомоги” Кайдашихи). Коли Карпо погнався за матір’ю через уже згаданого коня, дружина під’юджувала його: “По спині лупи її!

Виколи дрючком їй друге око!” Промовистою характеристикою наділяє Мотрю спокійний і ліричний Лаврін, кажучи священикові, що братову жінку треба “посадити в клітку та показувати за гроші, як звірюку на ярмарках”.

А ось Мелашка з Лавріном – повна протилежність Карпові й Мотрі. Лише вони залишилися, так би мовити, на рівні людяності й закоханості, хоча й навчилися “показувати зуби”, коли йшлося про посягання на їхнє добро. Тільки раз автор порівняв Мелашку з вовчицею, коли вона обороняла своїх дітей. Хоча ця характеристика й знижена, проте своєї привабливості Мелашка все ж не втрачає.

Зверніть увагу, незважаючи на те, що Кайдашиха точила Мелаш-ку, “як вода камінь”, а Мотря “підкопувалась під неї, мов річка під крутий берег”, вона все ж не уподібнюється до них, не втрачає людської подоби, а йде на прощу до Києва й залишається там у проскурниці. Мелашка гірко сумує за Лаврі-ном, глибоким ліризмом сповнені її почуття до нього: “Не жаль мені ні села, ні роду, жаль мені тільки чоловіка. Мабуть, він за мною побивається, коли одразу так залило мою душу сльозами”. Поетично змальовано й Лаврінову зовнішність: “Веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво.

Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – усе подихало молодою парубочою красою”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Образна система твору “Кайдашева сім’я”