“Одного разу я прокинувся і відчув, що…”
Одного разу я прокинувся і відчув, що мені дуже не хочеться іти сьогодні до школи. Адже різкий і неприємний дзвінок будильника перервав чудовий, казковий і дуже короткий сон… Всього сьома година ранку, звичайна людська лінь не дає встати з ліжка після першого сигналу будильника, але все-таки час збиратися до школи.
Ще один новий день почався. Часу як завжди не вистачає, поспішаю, намагаюся зібрати речі, дуже швидко одягаюся, розумію, що напевно що-небудь забув. У дзеркало виглядати не хочеться, бо знаю, що істота, яка дивиться на мене звідти
Стрілки годинника з шаленою швидкістю йдуть вперед, а за стрілками йду я, але тільки моя швидкість менше, і йду я не по колу, а по алеї, що веде до школи. На вулиці туман. Я завжди радію туману, він у мене викликає асоціації з Англією.
Будівля адміністрації в тумані нагадує корабель “Титанік”, борт якого так велично випливає з туману. Повз мене їдуть машини та автобуси, кліпаючи червоними і жовтими фарами. Туман завжди змінює реальність, сьогодні він перетворив непривабливий старенький автобус, що стоїть біля світлофора і з нетерпінням чекає зеленого сигналу.
А я йду далі, захоплюючись туманом.
Алея, через яку лежить мій шлях до школи, сьогодні теж інша, зовсім не така, якою всі звикли її бачити. Тополі над головою стоять ще без листя, крізь густу білу пелену туману видно темні гілки на тлі сірого неба. Хтось може подумати, що такий пейзаж не являє собою нічого цікавого, але я не згодна з цими забобонами, бо ви просто не помічаєте краси такої погоди.
Звичайно, сіре небо, темні дерева і зграї птахів над ними не можна назвати символами весни, яка зараз у самому розпалі, але для мене це не головне, мене набагато більше приваблює мрійлива чарівність туманної погоди. Вологе повітря огортає волосся, залишає на них дрібні крапельки, завиває в тонкі локони. В цьому прохолодному вологому повітрі відчуваються ритми музики натхнення, музики роздумів.
Сьогодні явно буде незвичайний день, не схожий на інші дні, особливий, адже сьогодні я, як ніколи раніше, тонко відчуваю присутність музи, вона супроводжує мене, веде по ранковим вулицями мого маленького міста. А вулиці сьогодні, мабуть, правда, ще не встигли прокинутися, біля будинків безлюдно, пішоходів мало, одні тільки машини порушують тишу дрімаючого під ковдрою туману міста.
Поступово туман починає розсіюватися, а мені так хочеться попросити його затриматися ще хоч ненадовго! Якась дивне тужливе почуття на душі, дуже шкода прощатися з туманом, але сонце вже перестає бути білою плямою, набуває все більш яскравий окрас, піднімається вище над містом. Разом з туманом їдуть у далечінь “англійські” автобуси, повітря перестає бути таким вологим, прохолода змінюється на тепло весняного дня.
Мрійливий настрій пішов разом з туманом. Така швидка метаморфоза в погоді не може ні відбитися на настрої людини, і останні відгомони солодких мрій про майбутнє все ще кружляють десь поруч. Але ось уже мрії про майбутнє і про подорожі в Туманний Альбіон змінилися думами про сьогодення. Безумовно, набагато приємніше зігрівати душу мріяннями, фантазіями, але муза прекрасних мрій пішла.
Трохи шкода повертатися в реальність, та сонце піднімається все вище, і до школи йти вже небагато. Перед очима все ще ранковий туман, але в голові думки вже не про поетичні речі. Проза життя змушує думати про школу, уроки, успішність.
Дивлюся на сонце, розуміючи, що моя мінлива муза змінила свій одяг, зараз мені вже зовсім перехотілося думати про туман, він пішов з думок, бажання повернути цю білу пелену пішло в глибину душі. А в голову приходять інші думки, наче вітер їх так швидко міняє, а вони кружляють всередині мене, плутають свідомість, і знову забирають далеко від реального світу в мій власний світ.
Дивна річ: начебто дорога до школи зовсім не довга, але стільки думок за цю дорогу відвідують мене, здається, ніби думки міняються зі швидкістю світла. Все-таки дивовижна річ – думка.
Ось вже до гімназії залишається кілька метрів, я прочиняю хвіртку, входжу в двір школи, відразу стає якось радісно на душі від дзвінких голосів дітей, що переливаються. Діти поспішають до школи, так само, як і я. Шкільний двір не знає тиші. До дзвінка 10 хвилин, я швидко піднімаюся сходами, до школи рухається безперервний потік учнів, вони всі такі різні.
Хтось з радістю йде до рідної школи, а хтось з явним небажанням вчитися в такий чудовий весняний день. Сміх, розмови, вчителі, учні, батьки, малюки, старшокласники. Школа, як хвиля, що здіймається, гримить, шумить сотнями різних голосів.
До дзвінка залишилася лише 1 хвилина, та я вже в своєму класі. У школі стало значно тихіше, всі розійшлися по класах.
Дзвінок голосно оповіщає про початок уроку. Алгебра, біологія, хімія, англійська мова, історія, російська… Шкільний день пролетів швидко, знову дорога додому.
Після уроків мій настрій пішов зовсім далеко від ранкових мрій, йду і думаю про те, як швидко летить час.
За низкою уроків я не помічаю, як пролітає день за днем?, перегортаючи календарні сторінки, дивуюся, що з шаленою швидкістю проходять місяці… Березень, квітень, травень, а далі – літо. А потім? Потім вересень, знову в школу, так рік за роком, все рухається по колу, ми не помічаємо цього безперервного руху.
Стрілки годинника відлічують секунди, залишаючи в минулому сьогоднішній день, що пролетів, як одна мить.
Іноді так хочеться зупинити стрілки, що з кожною секундою забирають моє дитинство. Доросле життя мало приваблює мене, адже з віком часто йде вміння помічати не тільки повсякденні проблеми. Тільки у творчих особистостей жевріє дитячий погляд на світ, вони не перестають дивуватися істинної краси світу, в якому ми живемо. Все ж таки можна зустріти людей, які вміють радіти простим речам.
Діти завжди більш уважні до того, що відбувається навколо, навряд чи хтось із дорослих сьогодні помітив красу туману. Звичайно, є люди, які давно попрощалися зі своїм дитинством, але все ж не втратили спостережливість. Зазвичай це художники, письменники, музиканти.
Я дуже люблю спілкуватися з людьми, що зберегли у своїй душі острівець дитинства. Вони не вигукують про погану вдачу молодого покоління, не кричать про аморальність і невихованість, такі люди просто живуть у своєму світі, в якому завжди є місце для нових вражень і простих радощів. Хтось, також як я, сьогодні не хотів прощатися з туманом, милувався сірим серпанком, а потім з радістю дивився на чисте небо і сонце, дивуючись швидкій зміні погоди.
Це дивовижне відчуття, звичне, але кожного разу з новими нотками, це поезія душі, котра рветься на волю.
Дивлюся на світ і кожного разу бачу щось нове у звичних речах, вдивляюся в обличчя перехожих і помічаю в чиїхось очах вогник дитинства. У гонитві за щастям ми самі затоптуємо цей вогник, а потім гірко шкодуємо про райдужні роки, які назавжди пішли. Люди біжать до далеких обріїв, за якими сподіваються знайти багатства, любов, знайти те, про що давно мріяли, але знаходячи, вони втрачають колишню мрійливість, розбиваючи її об каміння реальності.
Важко зберегти в собі безпосередність, щирість, важко не розучитися вірити в чудеса, а вірніше бачити їх. Дитинство пройде як туман, а за ним настане доросле життя, подібно до сонця, руйнуючи загадковість і дивовижність усього оточуючого нас.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)