Олег Ольжич – Пластовий капелюх

ПЛАСТОВИЙ КАПЕЛЮХ

Він висить в мене в хаті на стіні, Широкополий, трошечки прим’ятий, І ось, здається, нині вже вдесяте Киває і всміхається мені. Він оптиміст, яких є мало в світі, І стоїка такого не знайти. От і тепер: попробував би ти

Шість місяців так на цвяху чипіти! Але – близька вже довгождана путь По пралісах, по долах і по горах.

Знов дощ, і спека, і роса, і порох, Від кого, а від нього не втечуть! На голові, незручно неспокійний,

Він буде озиратись навкруги: “Ну, й небеса, і де їх береги? А хмари! А простори вітровійні!

Наплечник – він обвис, немов мертвяк! А підтягнися, посоромся, брате! Гедзь пролетів… (мале, але завзяте!) І що це ноги шкандибають так?” Увечорі ж – о, де узяти мови!

Ліс – чорна прірва. Небо – оксамит. А ватра, ватра – дивовижний світ, Золотоцвітний сад казковий!

Брати, в нас дужий і зухвалий сміх, Усе пригадане тут – не єдине; Стежки далекі, сонце й верховини

Ми відшукали у собі самих. 1934


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Олег Ольжич – Пластовий капелюх