Головна ⇒ 📌Твори з української літератури ⇒ Олександр Пушкін Бахчисарайський фонтан

Олександр Пушкін Бахчисарайський фонтан

Олександр Пушкін Бахчисарайський фонтан Перекладач: М. Рильський Джерело: З книги: Максим Рильський. Твори у двадцяти томах.

Том п’ятий. Поетичні переклади. К.:Наукова думка, 1984 Багато людей, так як і я, відвідували Цей фонтан; але одних уже

Нема, а інші мандрують далеко. Саді Гірей нахмурений сидів; Янтар в устах його димився; Блискучий гурт вельмож-рабів

На хана з острахом дивився; В палаці тиша залягла; Усі читали святобливо Ознаки і журби, і гніву

У тінях грізного чола. Та раптом володар гордливий Махнув рукою нетерпливо, І всі,

склонившися, ідуть.

В чертогах сам він, і зітхнуть На самоті вільніше може. Жвавіше почуттів пожар Лицю тепер явити гоже. Так відбива затон погожий

У склі зибучім зграї хмар. Що вій замислив, гордовитий? Які думки в душі горять? Чи Польщу прагне він скорити?

Чи з Руссю хоче воювать? Чи помста мариться кривава, Чи змова сталась у військах,

Горяни навівають страх, Турбує Генуя лукава? Ні, вже не вабить ратна слава, Стомилась від боїв рука; На серці інша мисль тяжка.

Невже сліди свої злочинні В гаремі зрада провела І втіх та пристрасті рабиня Гяуру серце віддала?

Ні! Жони ханові прекрасні Думки і поривання

власні В мовчанні мусять берегти; Сторожа пильна і холодна

Охороняє їх, щоб жодна Не сміла серцем розцвісти. Їх криє затінок темниці,

Не бачить їх окольний світ; Так аравійський пишний квіт Живе за шибами теплиці. Для них в самотності гіркій

Дні, місяці, літа минають І в необорний обіг свій Любов і юність забирають. Тече їх днів одноманіть Без хвилювання, без пригоди, І сон гарему розбудить

Не здатен привид насолоди. Красуні, прагнучи на мить Хоч будь-чим серце обманить, Міняють одяги шовкові, В розвагах тішаться, в розмові,

Або під гомін вод живих Над їх прозорими струмками У тіні яворів густих Літають світлими роями. Між ними ходить злий євну? х1, І уникать його даремно;

Його ревнивий зір і слух Простежить кожну мить таємну. Давно тут запровадив він

Порядок вічний. Воля хана – Твердий закон його один. Священну заповідь корана Не береже пильніше він. Нездатний прагнути й любити,

Мов кам’яний, він звик терпіти Зненависть, насміхи, докір, Нескромних пустощів буяння, Зневагу, сльози, тихий зір, І ніжне ремство, і зітхання.

Натуру він жіночу зна, Що скрізь лукавити ладна – На волі вольній і в неволі; Благанням, поглядом німим – Не ошукать його нічим,

Чужого й радості, і болю. Коли в пекучі літні дні Купатись, розпустивши коси, Ідуть невільниці ставні І ллється струм срібноголосий На їх принади чарівні,-

Розваг їх сторож невідступний, Він тут. Байдужий, непідкупний, Красунь вабливу голизну Він спогляда.

В добу нічну Він по гарему тихо бродить; Нечутно для людських ушей

Крадеться мовчки до дверей, До лож по килимах підходить; Всякчасно ханових дружин Розкішний сон вартує він,

Нічний підслухуючи лепет; Зітхання, подих, ніжний трепет – Все ловить між німотних стін. І горе тій, чий голос сонний Чуже наймення називав

Чи про кохання беззаконне Подружці крадькома шептав! Чому ж печаллю хан окутий?

Чубук в руках його потух; Німий, не сміючи й дихнути, У дверях знаку жде євнух. Весь повен думою одною,

Встає велитель; мовчки він Іде до пишного покою Недавно любих ще дружин. Вони, чекаючи на хана,

Біля грайливого фонтана, Прославши килими рясні, Юрбою жвавою сиділи І оком радісним ловили, Як риба в ясній глибині

На мармуровім грала дні. Їй не одна пустунка мила Сережки золоті ронила. Навколо срібним поставцем

Щербет невільниці носили, І раптом співи задзвеніли, На весь лунаючи гарем: Татарська пісня 1 Дарує небо путь далеку Тому, хто мучивсь і терпів:

Блажен факір, що бачив Мекку На старості печальних днів. 2 Блажен, хто береги Дунаю

Сподобивсь кров’ю освятить: Йому назустріч діва раю З жагучим зором полетить.

3 Стократ блаженний той, Заремо, Хто в чарах ніжного півсну Голубить в затишку гарему

Тебе, троянду запашну! Співають. Де ж ти, о Заремо, Зоря кохання, цвіт гарему?

Бліда, ой леле, і сумна, Похвал не слухає вона. Як пальма, зігнута грозою, Вона поникла головою, В журбі не зводячи очей:

Зарему розлюбив Гірей. Він зрадив! Але хто з тобою,

Грузинко, рівний тут красою? Навкруг лілейного чола Ти косу двічі обвила;

Твої принадливії очі – Як сяйво дня, як морок ночі; Чий голос висловить сильніш Огненні пориви жадання? Хто вміє ранити гостріш Цілунком, повним раювання?

Як серцю, що скорила ти, Любов до іншої знайти? Проте, байдужий і жорстокий, Тебе зневажив хан Гірей, В холодній темряві ночей

Він бродить хмурий, одинокий, Не зна спокою, відколи Князівну польську привезли.

Недавно лиш Марія мила Блакить чужих небес уздріла; Недавно цвітом чистих мрій Вона цвіла в землі своїй. Був сивий батько гордий нею І звав відрадою своєю.

Закон для нього був один – Її невинна юна воля. Одну турботу відав він – Щоб доньки любленої доля Була, як майський день, ясна, Щоб і хвилинною журбою Їй не затьмарено спокою,

Щоб навіть замужем вона В замилуванні споминати Могла про вік дівочий свій,

Що пролетів, як сон крилатий. Усе було принадне в ній: І вдача тиха, й рухи жваві, І очі голубі, ласкаві. Природи щедрої дари Вона мистецтвом прикрашала: На арфі вивчилася гри І учти в замку оживляла.

Юрба вельмож та багачів Жадала з нею шлюб узяти, Палких багато юнаків Таємно мусили страждати. Але жагучих почуттів

Душа не відала невинна І в колі подруг молодих, Серед веселощів та втіх, Котилась юність бистроплинна. Минуло все…

Орда татар На Польщу кинулась рікою: З пожерливістю не такою Ланами стелиться пожар.

І от сплюндрований війною, Квітучий край осиротів; Ні гри, ні сміху, ні розмови, В печалі села і діброви, І княжий замок спорожнів.

Смутна Маріїна світлиця… В домашній церкві, де кругом Сплять предки віковічним сном. Нова, з короною й гербом,

Висока виросла гробниця… В землі ясновельможний пан, Дочка в неволі. Хазяйнує

Скупий нащадок, вщент руйнує, Ярмом неславить рідний лан. Ой леле!

Хан Бахчисарая Князівну юну взяв у бран. Марія тихо зав’ядає, Німа гризе її печаль. Гірей до неї має жаль: Її мольби й плачі безкраї

Йому нічний тривожать сон, Гарему строгого закон Він задля неї пом’якшає.

Похмурий сторож ханських жон В її кімнату не ввіходить І в сутінь вишитих запон На ложе сну її не зводить. Не сміє очі він свої

Підняти на красу її. Вона сама в купальні зранку, Лише невільниця при ній; Боїться хан на полонянку Звести жагучий погляд свій.

В кімнаті дальній, самотою, Живе і мучиться вона, Мов залетіла до покою Якась істота неземна. Перед лицем святої діви

Горить лампада там ясна І вирок долі нещасливий Промінням облива своїм, Смиренна віра там витає – І в серці спомин виникає Про рідне поле, рідний дім…

Гіркі там сльози ллє Марія, Там подруг заздрісних нема; Вона в скорботі там сама, А все навколо шаленіє

В розкошуванні. Там надія Зорею чистою горить. Там серце, жертва сил гріховних,

Серед пороків невгамовних Одно святе чуття таїть, Одну божественну поруку… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Настала ніч; укрили тіні Тавріди пишної поля;

Солодкі співи солов’їні Між темних лаврів чую я; Сіяють зорі, місяць сходить І з синьої височини

На ліс, на гори, на лани Томливе сяєво наводить. В серпанку білім та легкім, Мов тіней тиховійна зграя, По вулицях Бахчисарая

Одна до &;#8216;дної, з дому в дім. Квапливо йдуть татарки прості За давнім звичаєм у гості. Палац затих; заснув гарем У несказанній млості мирній;

Натомлена шумливим днем, Земля дрімає. Сторож вірний, Дозором обійшов євнух. Він спить; та, ханові покірний, І в сні чатує пильний дух.

Всякчасне зради дожидання Спокою не дає йому; То ніби шелест, то шептання, То крики чуються крізь тьму. Ошуканий невірним слухом,

Він прокидається, тремтить, Наляканим припавши ухом.

Олександр Пушкін Бахчисарайський фонтан

« Історичний колорит і романтика пригод у творі. Вплив реальних історичних подій, соціального статусу і національності на долю людину. (Продовження теми) Контрольна робота (початковий, середній та достатній рівні)

Тайна мого імені – IІ варіант »

Related posts: