Опис сім’ї Ростових в романі Толстого “Війна і мир”
Ростові – всі – живуть не головою, а серцем. Коли Микола на початку Шенграбенской битви думав: “Ну, попадись тепер хто б не був” – і коли пізніше він біг до кущів, він залишався сином своєї сім’ї, що живе за законами почуття. Це добра і чесна сім’я, тому Микола подолає погане в собі, але багато ще належить йому помилятися. Ось і зараз, у цій розмові з другом дитинства, він, звичайно, не став би хвалитися, але Борис запитав, де і як Ростов був поранений. “Ростов був правдивий молода людина, він ні за що навмисне не сказав би неправди.
Він
Борис і Берг доброзичливо слухали неправду, яку розповідав Ростов, – кожен з них в подібному випадку теж прибрехав б. Але “в середині його розповіді… до кімнати зайшов князь Андрій Болконський”. Як би ми розставили сили в цій сцені? Перед нами чотири людини: Берг, Борис, Микола Ростов і князь Андрій. Звичайно,
Все складається навпаки. Князь Андрій знає, він був при Шенграбене. Він бачить, що Ростов бреше, і це йому огидно. Борис, зі своїм талантом пристосовуватися до людей, миттєво приєднується до Болконському. Всі забуто: дитяча дружба, близькість сімей – Борису важливо тільки не упустити себе в очах князя Андрія дружбою з Ростовом.
Один Берг – осторонь: йому все це не цікаво? він, “як і звичайно, мовчав, коли справа стосувалася не особисто його”.
Ростов в цій сцені – забрехався хлопчисько, присоромлений, замучений пізнім каяттям. Самолюбство його нутрі, йому видається один вихід – викликати на дуель гордого “штабного молодика”. Але князь Андрій холодно і презирливо відкидає його. Він, як завжди, спокійно-розсудливий і розумний – але, зневажаючи Ростова за його брехню, він протегує Друбецкому – людині набагато більше брехливим! Ростов такий молодий, недосвідчений так, що ми мимоволі прощаємо йому і боягузтво в бою, і похваляння перед Борисом.
Князь Андрій – інше. Для нас, як і для П’єра, він – зразок всіх досконалостей, він не повинен помилятися. А він ве може зрозуміти, що в цій чистій кімнаті йому ближче за інших Ростов, що не потрібно посміхатися Борису Друбецкому. Помилки його неминучі: через багато чого потрібно пройти людині, щоб стати мудрим, але і його мудрий батько буде неправий у своїй ненависті до Наташі.
Ніколи не помиляється тільки Берг, тому що сповнений собою й інші люди його не цікавлять. А війна, між тим, в розпалі – і наближається битва, пам’ять про якого тяжким соромом ляже на сиву голову Кутузова і на юний лоб Ростова, і на честь всієї російської армії.
Може бути, не випадково Толстой саме перед цим боєм показав суєтні переживання Ростова і помилку князя Андрія. Обидва вони так людяні у своїх слабкостях, але саме ці людські слабкості допоможуть нам зрозуміти те, що насувається на них: ганьба Аустерліца.
Деякі люди можуть винести на своїх плечах тяжку ношу всерозуміння. Такий Кутузов – він один має мужність бачити правду: російська армія не готова до вирішального бою з Наполеоном. Але його гірка правда нікому не потрібна: всі навколишні його люди сповнені натхнення і надій.
Ось йде огляд російських та австрійських, військ – огляд, на якому Ростов, як і вся армія, вперше побачив “прекрасне, молоде та щасливе” обличчя імператора Олександра, почув його “молодий, ласкавий голос”; огляд, після якого всі “були впевнені у перемозі більше, чим би могли бути після двох виграних битв “.
Імператор Олександр – той самий чоловік, який потрібен, необхідний зараз майже всім офіцерам, щоб не бачити того, що бачить Кутузов, щоб всупереч правді сподіватися на перемогу, вірити в неї. Толстой не знущається над царем, і він намагається зрозуміти – і нас змушує зрозуміти: цар усього лише винен у тому ж, в чому багато хто його офіцери; він зайнятий собою, милується собою, занурений у себе і не хоче бачити правди. Але і цар розплатиться за свою слабкість.
Багато хто з його офіцерів заплатять життям за свої помилки напередодні Аустерліца, цар заплатить важким соромом. Історія не прощає людям, коли вони піддаються почуттю загального обожнювання, обожнювання і під впливом навколишніх самі починають бачити в собі напівбогів.
Один тільки Кутузов розуміє весь трагізм майбутнього бою і знає, що воно буде програно, і просить передати це государю. Але хто буде слухати старого головнокомандувача, який повторює неприємні слова? Кому цікавий цей старий, коли на чолі своїх військ стоїть сам обожнений молодий імператор?
Одні мріють “померти за нього”, інші хочуть відзначитися, треті – висунутися і отримати нагороду, четверті сподіваються на перемогу російських військ просто тому, що треба ж на щось сподіватися, а годину Аустерліца наближається, він неминучий.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)