Осмислюючи уроки Шевченка
Слова й діяння великого Кобзаря співзвучні з сьогоденням. Його каторжний шлях боротьби з кріпосництвом, можновладцями, людськими слабкостями вражає уяву тих, хто здатен до співпереживання й відчуття прекрасного.
Тернистий шлях власної долі генія українського народу був наскрізно пронизаний устремлінням принижених прорватися крізь Грати духовної задухи до зірок волі. Поет жив за кордоном честі: нічого для себе – все для людей. Те, що відчували, переживали його співвітчизники, проніс Кобзар через Голгофу реального життя:
В неволі
Сказать по правді, не було.
Про що говорять ці рядки? Шевченко – мученик чи щаслива людина? Випало на його долю випити до дна чашу отруйних випаровувань чуми кріпосництва у дитинстві, юності, пережити потрясіння арешту, знущання під час допитів у казематі, поневіряння десятирічної солдатчини.
Майже все життя терпіти муки й муштри. Де ж бралися сили на це? Сили все вище підійматися зі справжньої дияволіади умов до вершин вселюдської духовності, весь час нарощуючи бунтарський потенціал, досягаючи геніальних проривів у схованки людської душі?
Ще й здобуваючи навичок майстерного володіння
З давніх-давен відомо, що головне в людині – її духовний всесвіт, тому першим уроком Шевченка для мене стало те, що він з’явився перед нами, як живий символ пробудженої народної самосвідомості, органічним голосом українців, що оголосив усьому світові про свою високу місію нести тяжку долю відповідальності за світ й усе гуманне в ньому. Саме ім’я Тарас означає “гнівний”. Мабуть, тому й з’явилася з надр мас людина) яка розділила з народом драматичну долю.
Тому стільки пронизливої, всепереможної любові до України у рядках поезій: Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену самого Бога, За неї душу погублю.
Другим головним уроком Шевченка є його безприкладна любов до всього сущного на землі, до головних людських цінностей, його сповнений дитячою чистотою й довір’ям гуманізм. Відомо, що рівень культури, цивілізованості будь-якого суспільства найяскравіше виявляється у ставленні до жінки. Наш Поет усіма своїми думками виявив шанобливе ставлення до Жінки-Матері, Трудівниці, Коханої.
Космос його любові безмежний.
Скільки ніжності, співчуття, відданості, скільки випромінює поезія нашого великого співвітчизника, що молився за всіх страждаючих, принижених, не відшукати у жодного іншого поета світу. Тому не випадково його вірші часто піднімаються до висот ідилій, коли краса поетичного й чистота життєвого стають синонімами, тоді й з’являються такі шедеври, як “Садок вишневий коло хати”, “Ісаія. Глава 35″…
Третій урок великого художника в тому, що, бувши глибоко національним, Шевченко вдивлявся в інтернаціональні обрії, досягаючи висот, розуміючи, висловлюючись сучасною мовою, діалектики інтернаціонального і національного. Ніякої чванливості, вузької обмеженості думки, презирства ні в поезії, ні в житті до людей інших національностей. Усім він простягав руку дружби – і росіянину, і поляку, єврею і казаху.
Поет сповідував принципи спільності, не робив гнівних розмежувань у своєму презирливому ставленні до “свого” українського пана, до російського поміщика, гонористого шляхтича, купця-єврея. Нарешті, четвертим уроком Шевченка була його величезна любов до рідного пригнобленого народу. Ця любов породжувала ненависть до будь-яких проявів експлуатації, рабства, принижень людської гідності.
Гнів – головна рушійна сила його думки, завжди публіцистично загостреної, сатирично вбивчої, що знищує зло у вигляді царської вседозволеності, розгулу тиранії, чиновницько-бюрократичного самозадоволення, рабськи переродженої особистості, політизації свідомості.
Пантелеймон Куліш писав про Шевченка: “Широко він обняв Україну з її могилами кривими, з її страшною славою, і співану народну річ обернув на живопис того, що було і що єсть на Вкраїні. Його устами увесь наш народ заспівав про свою долю… … і з того часу всі з нас поділились на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться”. Так, мабуть, довго.
Бо генії народжуються раз у сторіччя, щоб указати нащадкам вірну дорогу до самовизначення. Пишучи про уроки Шевченка, Євген Маланюк у своїх працях відзначав: “Скажу коротко і просто: навчитися Шевченка не можна.
Його можна сприймати або не сприймати…” Здається, я сприйняла. Хоча між генієм і сучасністю завжди прірва. Геній віддає себе до останку, а сучасність бере від нього те, що вона здужає взяти.
Осмислюючи події 30-х років XX ст., бачимо, що в період культу особистості великого Кобзаря вважали надто національним, занадто українським, дуже різкою здавалася його поезія.
У застойний період різні збори “без ведома”, тим більше з українським “акцентом”, м’яко кажучи, були небажаними. Значить, Шевченко був небезпечним і через десятиліття? Риторичними залишалися його питання: Один у другого питаєм: Нащо нас мати привела? Чи для добра?
Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм? І, не дознавшись, умираєм, А покидаємо діла…
Тому саме зараз, у період відродження, намагатимемося робити так, щоб не була занедбаною наша справа, а була залишена нащадкам,- у цьому вбачаю свій головний обов’язок, що є головним наслідком уроків українського Генія. За словами одного з письменників, до Шевченка приходять усі, але головне, щоб ця зустріч відбулася якомога раніше. Хочу, щоб найчастіше лунали слова П. Тичини: “Здоров, Шевченко мій, землі орган могучий!”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)