Особливості проблематики одного з добутків В. Распутіна “Уроки французького”


З такого повчального судження починається блискуче оповідання Валентина Распутіна “Уроки французького”.

З мудрим гумором, добротою, людяністю, а головне, з повною психологічною точністю описує письменник взаємини голодного учня з молодою вчителькою. Оповідання тече неспішно, з побутовими подробицями, але ритм його непомітно захоплює читача, як не захоплює інший пригодницький роман сучасних “писак”.

“Я пішов у п’ятий клас у сорок восьмому році. Правильней сказати, поїхав: у нас у селі була тільки початкова школа, тому,

щоб учитися далі, мені довелося споряджатися з будинку за п’ятдесят кілометрів у райцентр”.

Зі скрупульозністю нарисовця Распутін пояснює причини, що спонукали матір відпустити сина на самостійне житло, про те, як вона домовилася зі знайомої із цього приводу, про те, як він залишився один.

“…а в останній день серпня дядько Ваня, шофер єдиної в колгоспі полуторки, вивантажив мене на вулиці Подкамен-Ний, де мені стояло жити, допоміг занести в будинок вузол з постіллю, ободряюще поплескав на прощання по плечу й покотив. Так, в одинадцять років, почалося моє самостійне життя”.

Настільки ж детально

автор пояснює, як важко жилося в ці післявоєнні роки. Але це не дидактичні міркування, а гумор з легкою ностальгією по голодному, але в чомусь щасливому дитинству.

“Голод у той рік ще не відпустив, а нас у матері було троє, я самий старший. Навесні, коли довелося особливо туго, я ковтав сам і змушував ковтати сестричку вічка пророслої картоплі й зерна вівса й жита, щоб розвести посадки в животі, – тоді не прийде увесь час думати про їжу. Все літо ми старанно поливали свої насіння чистою ангарською водичкою, але врожаю чомусь не було”.

И настільки ж естествен, художньо повноцінний другий шар оповідання – переоцінка відносини вчительки до млявого, похмурого хлопчика після того, як вона довідалася про його проблеми, її незграбні спроби нагодувати дитини так, щоб не зачепити його гордості. Тут автор людяний і правдивий. Без тіні фальші, без перебільшень показує він їхні природні протиріччя, проводячи непомітну паралель між загальними протиріччями міста й села, їхнє важке розуміння цих протиріч, їхнє поступове зближення, їхню загальну розгубленість від несподіваного повороту відносин.

Кульмінація оповідання наступає після того, як учителька початку грати із хлопчиком у пристінок. Парадоксальність ситуація загострює оповідання до межі. Особливо гостро повинні почувати це загострення ті, хто жив і вчився в період “торжества комунізму”, коли “не уставні” відносини вчителі з учнем могли привести не тільки до звільнення з роботи, але й до кримінальної відповідальності.

Учителька не могла не знати, що довідайся про происходящем її колеги, “громадськість” – вовчий квиток їй забезпечений. Хлопчик цього до кінця не розумів. Але, коли лихо все-таки трапилося, він почав розуміти поводження вчительки глибше. І це привело його до розуміння деяких аспектів життя того часу.

Фінал оповідання майже мелодраматичний. Посилка з антонівськими яблуками, яких він, абориген Сибіру, ніколи не пробував, як би перегукується з першою, невдалою посилкою з міською їжею – макаронами. Всі нові й нові штрихи готовлять цей, оказавшийся зовсім не несподіваним фінал, що і ставить всі крапки над “i”.

В оповіданні як би збирає щось неварте, соромітне для людини, чому протипоставлена чистота міської вчительки французької мови, зовсім ще дівчиська, і сердцеугрюмого, недовірливого сільського хлопчика відкривається перед цією чистотою.

Здавалося б, все те, про що розповів письменник, – давня давнина. Що нам до нього. Але оповідання дотепер свіже, соціально гарячий. Адже в ньому не тільки Історія, що происшли за давніх часів у сільській школі.

У ньому вищі людські цінності, зважені з ювелірною точністю. У ньому велика мужність маленької жінки, прозріння замкнутої, неосвіченої дитини, у ньому УРОКИ людяності



Особливості проблематики одного з добутків В. Распутіна “Уроки французького”